Читати книгу - "Засвіти"

— Стривайте-но, панове молодці! — почули подорожани оклик якогось козака, як підходили до постойного дворища.— Куди й по що путь ваша лежить? — весело запитав він, наближаючись до з’юрмлених молодиків.

— До старшого, до гетьмана, як ласка твоя, спровадь мене,— хитнув головою козакові Сірко.

— Через який клопіт і звідки? — оглядав той усіх, неквапно підходячи.

— Із бакалярами я... від митрополита Петра з Києва,— показав Сірко рукою на супутників.— Сам із Січі, Сірком кличуся... доповіси...

Чатовий якусь хвилину оглядав юрму, роздумував.

— Стецьку, чуєш, Стецьку! Заведи-но цього добродзея до ватамана,— наказав він другому, що вигулькнув на оклик із-за городниці замчища.— Та прендко ти, невштепуро хвостатий! — крикнув удавано грізно він, знову розливаючи рум’яну посмішку по мурому лиці.— Іди до ворітні, отой тебе спровадить до старшини,— показав він Сіркові, підступаючи до молодиків.

У великій радній світлиці замку, куди Сірко вступив за провожатим, було досить накурено, гамірно і тісно. Оглядаючи присутніх там, він зразу пізнав кількох запорожців, між ними Карпа Скидана в розшитій шовковій сорочці з яскравими хрещатими ляхівками. Якусь мить і Іван Сірко, і Карпо Скидан, схрестивши погляди, мовчки дивилися один на одного. Та ось отаман відклав гусяче перо, щось наспіх сказав сухорлявому старшині Коростелю, вийшов, виплутуючись із-за столу, і, розштовхуючи огрядною постаттю присутніх, направився, посміхаючись в ус, до пришельця.

— Кого бачимо в цьому теремі?! Здоров, здоров, козаче!.. Чував про тебе, чував! — поклав він волохату руку на плече Сіркові, розглядаючи його з голови до ніг.— Викапаний селюк із дідиччини Вишневецького!.. Ото штука!.. Та й жене ж тебе, нівроку! Ач, який стеблистий герцер вигнався! — ледь відступив він, узявшись в боки.— Ну, оповідай, як там у Трахтемирові, у владики, на волості... Кажуть, владика відбудував усі церкви вже, книги друкує? — повів він до столу гостя.— І Десятинну, в якій святий Володимир похований...

— І старі поновив, і нові будує, богу дякувати,— присів, припрошений Скиданом, Сірко на тесову лаву обік Коростеля, що переглядав списаний аркуш паперу, віддаливши голову.— І друки всілякі запровадив на заздрощі чужинцям та утіху людям письма.

— Потоцький прислав королеву пересторогу до посполитства, реєстровиків і міщан,— вказав Скидан поглядом на аркуш у Коростелевих руках.— «Гостра шабля королівських потуг знищить ваші маєтності, ваших жінок, дітей і саме життя!» — переказав зміст погрози в ньому Сіркові.— То що, побратими мої,— звернувся вже до присутніх, перекрикуючи гамір,— на тому й порішимо, сповістивши гетьмана про все, чи буде ще щось осібне?..

— Гадаю, не буде, ватаже,— відповів з кутка гостроносий, з пишним прокуреним вусом і сивуватим оселедцем за сергастим вухом Яцько Остряниця.

— Тоді — з богом, братове! — підвівся знову Скидан, даючи знак, що рада скінчилася.— Виходьте на повітря, а то почадієте!.. Дуже гетьман очікує на тебе, аж нетерпеливиться,— кинув він Сіркові, всаджуючись на лаву.— Турбувався, бо всякого буває тепер по шляхах...

— Все обійшлося, хвала богові, щасливо і в Трахтемирові, і в Києві, і по путі...

Вислухавши з Коростелем та Остряницею скупу Сіркову оповідь, Скидан звелів чатовому покликати в радну світлицю решту подорожан, що чекали на вулиці, розмовляючи з козаком.

— Січ тепер тут, на волості вся... І слово боже посполитству треба, і приклад у любові до нього, і книжну премудрість треба сіяти, уже не говорячи про те, що знання письма, мов та вправність в ратному ділі, поцінюється нині над усе,— зупинив він Самойловича, що пояснював від усіх товаришів про свою місію на Січ від митрополита.— Мушу лише зауважити, що волі й віри одним хрестом кожний по-своєму не доможеться. Митрополит Петрос, відпроваджуючи вас, ще не знав, як поверне фортуна всіма нами за період вашої путі сюди. Коли ж твій дім і отець там, то можеш поїхати ось із полковником, і на Чернігівщину,— вказав він на Остряницю.— В путі і вправленнями додатково матимеш змогу зайнятися, і наживати знань та навиків, як владика велів, у досвідченіших. Один хрест, брате, без благословенної ним шаблі на ворогів віри нашої не подіє. Вони тебе і до Січі, як буде бажання, приведуть неодмінно з часом.

— Я також чернігівський є, подеснянин, то, може, і мені з ними? — вихопився з гурту Михайло Ханенко запитливо до отамана.

— Як ти гадаєш, пане полковнику, не забагато в тебе того буде, в обиду іншим? — запитливо подивився Скидан на Остряницю.

— Зваж, отамане, що молодик того хоче, я теж не думаю, що котрийсь із них буде там зайвий,— сказав Остряниця, явно обрадуваний отій нагоді.

— Ну, а твоя ж материзна де? — подивився Скидан на Вареницю запитливо і приязно.

— Коло Кальчика, може, чували-сьте... Над Собкою батьки колись мешкали, а тепер не відаю. Та мене — куди зволієте,— зашарівся гнітливо Васюра, переступивши з ноги на ногу.

— А мені, як ласка, до Молдови б десь поближче,— несміливо заїкнувся Гнат Шульга.— Там можна б цілий алайзбанітованих зібрати, якщо б дали коней і зброї...

— Візьми їх із собою, чи що, Коростелю? — посміхнувся у вус Скидан.— А ви ж звідки будете і куди б воліли? — перевів він розмову до решти подорожан.

— Полтавець я, з-під Ромодана буду,— пояснив першим Пушкар,— а цей...

— Сомком пишуся, родом з-під Хотина, а тепер старі мати з сестрами на Орелі десь були, то...

— А я з