Читати книгу - "Засвіти"

Молодики, вперше почувши отаке про товариша, не йняли віри, бо знали його як Павла завжди.

— Я з ковальського цеху в Києві. Батька не мав, бо татари в ясир забрали, а мати втекли по путі, то... Михайлом пишуся,— виступив останнім Ханенко.

— То що ж, Сірку, візьмеш їх на Січ, до батька поки що, чи що? — глянув він на Івана.— Я маю туди спровадити коні панові гетьманові з Гордієм Чураєм. Велес твій жде тебе там...

— Хіба батько Чурай тут десь? — не стримався на радощах Сірко, почувши про Чурая.

— А де ж йому бути?.. І він, і Тугай та Тумар тут з ним. І водою їх не розлити, окаянних, по Сулимі...

— Тут же десь і отець Данило? — запитав Сірко обраділо.

— В сина проживає, Йосипа, що парафією тут відає... Тебе згадував не раз...

Сіркові і оця зупинка в Чигирині, і події, що дізнався про них, і уявна зустріч із старшими січовиками, нарешті свідомість, що він майже виконав митрополиче доручення з доправленням молодиків, а найбільше — рідна козацька стихія додали такої сили і таких сподівань, що й умістити в собі того приховано не міг. Подумки правувався вже до Павлюка на ріднизну Січ із Гордієм Чураєм, і не пішаницею, а вершником, як навик... А в закапелку душі, десь аж на самому дні її, іскоркою засвічувалася надія побувати хоч день у Мерефі, засвічувалася боязко, тихо, таємно, приховано навіть від самого себе... І ніс його туди вихором вигуляний і вистояний за цей час Велес, і бачилося: стоїть в очах розвівом його довга грива, розтріпана вітром, і хльоскає по лиці на скаку, аж ніби боляче йому...

Два дні Сірко провів у Чигирині, зустрічаючись із січовиками, знаними посполитими та отцем Данилом Тукальським, своїм січовим наставником і сповідником, і не навтішався душевно. Оті суксцеси, що їх подорожани застали тут, вплинули по-різному на всіх, а Сірка вони таки обнадіяли, відновили в ньому козацький запал і віру в успіх боротьби та її святість. Все єство його тепер роздиралося на два боки, бо мусив і задовольнитися новими розмовами з козацтвом, і бути в товаристві молодиків-бакалярів, до яких досить прив’язався за дорогу і яких не міг полишити наодинці перед розлукою.

Третього дня, вернувшись від отця Данила, де Сірко досить різко посперечався з його сином Йосипом, дуже йому нелюбим своєю хизуватістю, він знайшов молодиків над Тясмином, у похилій хаті під гонтою, куди їх Гордій Чурай привів на полудник.

Метка, в барвистому очіпку на голові господиня наспіх кинула на травицю-спориш смугасте рядно, поклала врізнобіч на нього по дерев’яній ложці і шпичці й побігла до кабиці за стравою.

— Прошу молодиків до вечері-коляцій! — гукнула вона, ставлячи дві великі череп’яні миски здвобіч на рядно-убрус.— Чим хата багата, тим і я рада! — проказала вона очарівливо, запрошуючи обраділих гостей.

Вештаючись то в хату, то назад з начинням та їжею до зголоднілих полуднувальників, вона, мов окропом, обдавала меткими поглядами час від часу то одного, то другого з них, чомусь особливо затримуючись сливами очей на Шульзі, червоніючи, аж тому робилося ніяково.

— А вона габет сапорем! — помітивши те і вже трохи вгамувавши голод, зауважив Варениця.— Має смак, товариство. І юшка, і хліб — одна смакота сама!..

— Преціум афектіоніс — цінна як пам’ятка,— докинув Шульга, скосивши погляд на молодицю, що несла якраз на підсипку ще галушки.— Потрава в неї варта її, братове,— намагався виплутатися із отого становиська Гнат.

— Ти не про потраву, а про господиню гадай, брате! — ущипнув Шульгу Пушкар, показуючи білі разки зубів і метаючи зизі погляди в бік вдовиці.

— Так-так, велебний, істинно про господиню тобі гадати нагода,— обпікався, шиплячи, Самойлович.— Hoc фратер омніпотенс,— підняв багатозначно він порожню шпичку догори.

— Не всемогутній, але в обшит іти не збираюся,— студив і Гнат галуху.

— Перікулум ін мора — затримка смертельна,— буркнув до всіх Пушкар...

— А до того ж ми за якусь годину розійдемось і, може, навіть не всі зустрінемося по оцій затії...— додав Сірко згодом сумовито. Кпини на тому і вщухли...

Невдовзі, запивши холодним сирівцем полудник, молодики якось осмучено урочисто проспівали на прощання «Гавдеамус» упівголоса, підвелися від убруса-рядна, хрестячись, і почали прощатися з господинею, що зачудовано йшла за ними до перелазу.

— Дасть бог, зустрінемося, у пригоді станемо,— дякував їй ніяково Сірко за наїдки.

— Сватів пришлемо від Гната, як святий прихід матиме,— докинув господині Сомко, вказуючи на Шульгу, що завбачливо топтався по-бурсацькому позаду.

— ...Замниборща з Наварикашею сватами від Гонивітра,— перехопив жарт Гнат, підступивши до господині і несподівано обнявши її дужими руками, на очах присутніх поцілував. Щоправда, молодиця й супротиву не чинила дуже, а лише стояла якийсь час спаленіло, потім, отямившись, ткнули наспіх в руки Гнатові наповнений хлібом і бубликами торочок з рукава сорочки і заплакала. А як молодики з гелготом відійшли вже геть, вона, сумовито дивлячись через перелаз їм слід, крикнула: «Олянкою я називаюся!.. О-лян-ко-ю!.. за-ходь-те-е!..»

Клонилося