Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Коли вони повернулися на човнову станцію 4 травня, він влаштував тренування на низькій частоті ходу, усе ще намагаючись згладити останні кілька технічних збоїв. Вони недоладно веслували протягом перших кількох днів на воді, поки знову не віднайшли свій резонанс. Щойно хлопці відновили його, їхній човен швидко почав переважати всі інші екіпажі на озері. Але 18 травня тінь академічної катастрофи впала на екіпаж. Ульбріксон дізнався, що, незважаючи на перерву, четверо його університетських хлопців ще мали «хвости», і їх могли виключити з університету за кілька днів. Тренер лютував. Ще в січні він попередив хлопців: «Ми не можемо чекати телепнів, що не справляються з навчанням... Кожен, хто відстає, буде виключений, і годі». Тепер він потягнув Чака Дея, Обрубка МакМілліна, Дона Х’юма і Коротуна Ханта у свій кабінет, зачинив двері і дав їм прочухана. «Кожен із вас може бути найкращим веслярем у країні, але з вас не буде жодної користі для цієї команди, якщо ви негайно не виправите свої справи у класі. Це означає — навчатися!» Ульбріксон ще димів від гніву, коли хлопці купкою вийшли з кабінету. Несподівано все було під загрозою. І найгірше: якщо більшості з них просто треба було здати якісь прострочені роботи, то Дон Х’юм мав якнайшвидше скласти заключний іспит, щоб залишитися в університеті. Якщо й був серед членів екіпажа хлопець, якого Ульбріксон не міг дозволити собі втратити, то це був саме Дон Х’юм.

Хлопці, проте, насолоджувались найкращим часом їхнього життя. На воді чи поза нею, вони майже завжди були разом. Вони їли разом, навчалися разом і розважалися разом. Більшість із них вступили до Клубу університетських команд і жили в орендованому будинку клубу на 17-й Авеню, у кварталі на північ від студмістечка, хоча Джо залишився в підвалі Юнацької християнської асоціації. Вечорами у вихідні дні вони збиралися навколо старого піаніно у вітальні клубу та співали по кілька годин, поки Дон Х’юм награвав джазові мелодії, пісні з мюзиклів, блюз і регтайм. Іноді Роджер Морріс діставав саксофон і приєднувався до акомпанементу. Деколи Джонні Уайт брав скрипку і підігравав у скрипковому стилі. І майже завжди Джо діставав банджо або гітару і також долучався до імпровізованого оркестру. Ніхто більше не насміхався над ним, ба ніхто навіть не подумував про це.

Дон Х’юм успішно склав свій іспит. Решта закрили свої «хвости». І на кінець травня хлопці знову показували на воді феноменальні результати в часі. 6 червня Ульбріксон вивів університетську команду і юніорів на останнє випробування на дистанції 6.4 кілометра. Він сказав Боббі Моку притримувати команду позаду човна юніорів на першій половині дистанції. Але щойно вони рушили вздовж озера, навіть веслуючи на неквапливих 26 гребках, їм не вдавалося залишитися позаду своїх дуже вправних колег в юніорському човні. Вони продовжували відриватись уперед лише на потужності своїх довгих, повільних гребків. Коли, нарешті, Мок перестав їх стримувати на завершальній чверті дистанції, вони вирвались у лідерство на 7 довжин і все ще віддалялись, навіть перетнувши фінішну лінію.

Це було все, чого Ел Ульбріксон потребував побачити. Тренування були, по суті, завершені, поки вони не вийдуть на Гудзон. Він сказав хлопцям, щоб почали пакувати речі, і щоб пакували їх так, ніби вони збираються в Берлін.

Того ж вечора в Берклі Кай Ебрайт і хлопці університету Каліфорнії сіли на потяг, що рушив на схід, до Поукіпзі. Ебрайт випромінював песимізм. Відповідаючи на запитання, чи він уже освіжив у пам’яті свої знання німецької, Ебрайт відбив закид: «Я не очікую, що мені знадобиться знання будь-якої мови». Коли йому нагадали, що він так само кисло оповідав про їхні перспективи щодо Олімпійських ігор 1928 і 1932 років, він відрубав: «Цього разу все інакше». Але, знову ж, песимізм і зневіра були, переважно, для проформи. Ебрайт здійснив деякі зміни у складі з моменту розгрому своїх хлопців на озері Вашингтон, і нова команда показала видатні результати у випробуваннях на час на лимані. Він знав, що його поразка в перегонах на дистанції 4.8 кілометра на озері Вашингтон не обов’язково означала такий самий результат у 6.4-кілометровій гонці на Гудзоні, як це довів минулий рік. Щонайменше, Ебрайт мусив вірити, що його хлопці будуть у вирі подій у Поукіпзі. Вашингтон, швидше за все, відстане наприкінці перегонів, як і минулого року. Та навіть якщо Вашингтон якимось чином переважатиме, то відбіркові змагання Олімпійських ігор у Принстоні, які відбудуться після Поукіпзі, повернуть стан речей у вихідне положення. Вашингтон ще мав показати, що зможе виграти 2-кілометровий спринт. Якщо пощастить, Ебрайт їхатиме додому з Берліна з титулом національного чемпіона і третьою поспіль золотою медаллю. Так торочила місцева преса Затоки, так вважали й більшість представників національної преси, і, треба думати, так міркував Кай Ебрайт.

Через 4 дні, 10 червня, о 20:00 поліцейський ескорт із червоними проблисковими маячками і виючими сиренами провів колону автомобілів, що везли екіпажі Вашингтона і тренерів, уздовж Грік-Роу, повз натовпи студентів, що галасливо вітали кортеж, потім через центр Сіетла до станції «Юніон». Хлопці були переповнені вірою в успіх, як і їхні тренери. Як і було сказано, вони готувалися до поїздки з прицілом на те, що не повернуться до вересня. Деякі з них навіть почали будувати плани на поїздку по Європі після Олімпіади — запаморочлива пропозиція для хлопців із Сіетла, хоча ніхто з них не був упевнений, що він збирається робити з грошима, якщо таке трапиться. Джонні Уайт мав усього 14 доларів у кишені. Джордж Покок написав своєму батькові Аарону, повідомляючи, що він, можливо, відвідає його в Лондоні. Боббі Мок попросив свого батька адреси родичів у Швейцарії та Ельзас-Лотарингії, щоб він міг відвідати їх. Його батько, Гастон, сумнівався, виглядаючи несподівано враженим, з причин, які Боббі ніяк не міг зрозуміти, але врешті сказав, що надішле йому адреси пізніше, якщо його екіпаж дійсно поїде до Європи.

На станції, як і в попередні роки, оркестр грав бойові пісні, танцювали чірлідери, тренери виголошували короткі промови, ляскали спалахи фотоапаратів і дзижчали камери кінохроніки, коли хлопці піднімались на потяг.