Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Татові доводилося час від часу тиснути на клаксон, поки машина повзла крізь натовп, та їхати з замкненими дверима, а це, разом із увімкненим нагрівачем, вельми розпалювало атмосферу. Рокгадсонянки, якщо їх так назвати, накинулися на них з усіх боків. Аби привернути Кевінову увагу, вони несамовито махали руками, волаючи, що, мовляв, соромитися йому нема чого. Деякі були вдягнені наче черниці, от тільки з бородами та густо розмальованими очима. З одного погляду на притиснуті до скла обличчя з роззявленими ротами, крізь які можна було зазирнути в горлянку, Кевінові стало якось моторошно. Тому він звернув увагу на діточок. Він їх вивчав, як вивчають себе у дзеркало. І коли якась із рокгадсонянок гаркнула йому трохи не на вухо: «З часом стає все краще!», Кевін ледь утримався, щоб не гавкнути у відповідь: «Зникни!»

На опорних стовпах брами ворухнулися відеокамери, супроводжуючи рух автівки. На даху споруди бовваніла кремезна постать із гвинтівкою на плечі. «Надійна охорона! — мовив на те містер Клейтон. — Важко навіть уявити, щоб тутешні невігласи зважилися на бунт». — Він мотнув головою у напрямку брами і знов квакнув клаксоном.

Навіть зараз Кевіну дуже кортіло розповісти рідним усе: і про Мінді, і про щурів, але багато чого стояло на кону. Поверх паркану, наче струни, був протягнутий у кілька рядків гострий, мов лезо, дріт. За цим парканом виявився ще один, до того ж із написом, що попереджав: «Обережно: висока напруга». За першою брамою їм довелося зачекати: внутрішні ворота розчахнулися лише тоді, коли повільно зачинилися зовнішні. А от за другими воротами на них чатували німецькі вівчарки, що з гавканням і гарчанням узяли машину в облогу. Легко дістаючи до вікон, вони обнюхували скло, аж поки з будинку не вийшов сивочолий дідок. Спираючись на ціпок, він зупинився на верхній сходинці ґанку. Підняв до вуст хромовий свисточок, що теліпався на шнурку на його худорлявій шиї. Дмухнув у нього з такою силою, що на рябому чолі проступили жили. Кевін нічого не почув, а от страшні собацюри кинулися врозсип.

Дідугана, що зустрів їх, звали Командором, але тільки не позаочі. Позаочі його кликали не інакше як містер Арахіс. А називали його так через колір його шкіри: місцями вона злазила клаптями, а тому й виглядала ніби арахісовий стручок. Голена голова теж нагадувала стручок. Щоки, навпаки, були неголені, а от бакенбарди кольором не відрізнялися від шкіри. І навіть білки його очей впору було б назвати жовтками.

Командор знаком показав їм поквапитися. У приміщенні, де можна було почуватися в безпеці, він запросив їх до письмового столу та виклав перед ними стос документів заввишки з тарілку з масничними млинцями. Переглянути кожен з них не було ні часу, ні сили, тому Командор просто тицьнув пальцем, де ставити підписи. На Кевіна війнуло парфумами. Він принюхався і скрізь парфуми відчув ще запах їдальні. Мати рюмсали в носовичок. Тато виписували чек. На прощання місіс Клейтон поцілувала сина у щоку, а містер Клейтон потиснув йому руку.

Інших хлопців, яким відвели місця на тому самому поверсі, що й Кевінові, звали Джаспер[249], Вумник, Паця Пірат, Томас, Кит мол. (молодший), Розбишака й Червона Квасоля. Саме такі імена прописано фломастером на іменних картках, що були пришпилені до їхніх сорочок, мовляв: привіт, мене звуть… Кевін, Джаспер, Вумник, Паця Пірат, Томас, Кит мол., Розбишака, Червона Квасоля. Для когось із них таке ім’я було наданим, а для когось — вигаданим.

Їхній поверх, тобто шостий та останній, з висоти торнадо вікнами дивився на навколишні кукурудзяні поля. Якби око сягало трішечки далі за небосхил, можна було б угледіти дівчачий табір, куди, між іншим, доправили Мінді Тейлор-Джексон робити штучно викликані пологи та спокутувати гріхи. З одного вікна можна було побачити в’їзні ворота. Звідси можна було кинути оком на юрбу рокгадсонянок. Здалеку вони виглядали маленькими, а обличчя — змазаними, хоча рожеві трикутники та прапори усіх кольорів веселки були помітними навіть попри відстань. Уздовж паркану туди-сюди нишпорили німецькі вівчарки. Кевін відчув себе загнаним ангелом у домівці Лота зі Старого Заповіту, коли ззовні зібралися содоміти та взяли дім в облогу.

Пообідні першого дня після приїзду хлопцям дали час розібрати валізи. Нові бранці-новобранці. Палата, одна на всіх, була відчинена, як казарма. Кожному виділили персональне ліжко. Біля кожного ліжка стояла благенька металева шафка, як у шкільній роздягальні. Ніхто тут тебе не вітав, ніхто й «привіт» не сказав чи просто спитав: «Як там справи у Пекерів?[250]» Ніхто й знайомитися не поспішав. Супервайзер, чи краще сказати «наглядач» за поверхом, вказав Кевіну на його місце: між ліжком Вумника й Кита мол. Квасолі ж випало ліжко у самісінькому кутку. До «хавчику» ще залишався час.

Коли наглядач вийшов, Розбишака перевальцем підійшов до Квасолиного ліжка, заграбастав усі його речі та жбурнув через усю кімнату до свого ліжка. Таким чином він заявив свої права на Квасолин закуток. Піднявши руки вгору, він поплескав у долоні, вимагаючи уваги: «Так, слухайте, приятелі-збоченці!» На зап’ясті однієї руки з внутрішнього боку всі побачили тату: чи то летючої миші-вампіра, чи то сокири з довгою рукояттю[251].

Розбишака клацнув пальцями та посвистів. Усі подивилися на нього. Щойно домігшись уваги, він сказав: «Щоб ви всі знали та запам’ятали», — під шкірою заграли біцепси, закочуючи короткий рукав чорної мішкуватої футболки до самих пахв так, що всі