Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

— У тебе є гроші?

— Вистачає. А що?

— Ходім подивимося фільм, — запропонував він. — Заплатиш?

— Та не знаю, Доне. Ти піди, а я повернуся до наших літаків. Не люблю залишати їх надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацікавило кіно?

— З літаками нічого не станеться. Ходімо у кіно.

— Сеанс уже почався.

— То зайдемо після початку.

Він уже купував квитки. Я й собі подавсь за ним у темряву. Ми влаштувались у задніх рядах. Крім нас, у залі було ще з півсотні глядачів.

За кілька хвилин я забув про все на світі, захоплений виром подій у фільмі, який здавався мені кінокласикою. Принаймні я дивився його уже втретє. Час у кінотеатрі мовби рухався по спіралі і розтягувався, як це завжди буває, коли дивишся гарний фільм. Спершу я звертав увагу на технічні деталі: як поставлено кожну сцену й як вона пов’язана з наступною, чому ця сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцінювати фільм з цього погляду, але невдовзі захопився сюжетом і вже не думав ні про що інше.

Наприкінці фільму, в тому епізоді, де Батча і Санданса оточило майже все болівійське військо, Шімода торкнувся мого плеча. Не відриваючи очей від екрана, я нахилився до нього, хоча й волів би, щоб він дав мені додивитися фільм, і сказав те, що хотів сказати, потім.

— Річарде…

— Що?

— Чому ти тут?

— Це гарний фільм, Доне. Цс-с! — На екрані заюшені кров’ю Батч і Санданс розмовляли про те, чому їм треба їхати до Австралії.

— Чим він гарний? — запитав він.

— Бо цікавий. Цс-с! Я скажу тобі потім.

— Відключися. Прочнись. Усе це ілюзії.

Я розсердився.

— Дональде, лишилося всього кілька хвилин, а тоді й поговоримо про все що хочеш. А поки що не заважай мені дивитися. Гаразд?

Він знову прошепотів, наполегливо й драматично:

— Річарде, чому ти тут?

— Слухай, ти ж сам хотів, щоб я пішов з тобою! — Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фінал.

— Ніхто не тягнув тебе сюди силоміць. Ти міг сказати: дякую, не хочу.

— Мені подобається цей фільм…

Глядач, що сидів попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:

— Атож, фільм мені подобається, Доне. Хіба в цьому є щось погане?

— Анічогісінько, — сказав він і вже до кінця не озвався жодним словом.

Ми вийшли з кінотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держані трактори, а потім заглибились у темряву, простуючи до наших літаків. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведінку в кінотеатрі.

— Доне, ти робиш усе помірковано?

— Іноді.

— До чого ж кіно? Чому це раптом тобі забаглося побачити цей фільм?

— Запитання поставив ти.

— Так. Ти маєш відповідь?

— Оце й моя відповідь. Ми пішли в кіно тому, що ти поставив запитання. Фільм був відповіддю на твоє запитання.

Він збиткувався наді мною, я це відчував.

— Яке було моє запитання?

Запала довга болісна мовчанка.

— Твоє запитання, Річарде, було таке: навіть у свої найкращі часи ти ніяк не зміг дотямити, чому ми тут.

Я пригадав.

— І фільм був твоєю відповіддю?

— Так.

— Ну й ну.

— Ти не розумієш, — мовив він.

— Ні.

— Це був гарний фільм, — сказав він, — але найкращий фільм у світі — це все ж таки ілюзія. Картинки навіть не рухаються, то тільки ввижається, ніби вони рухаються. Враження руху створює гра світла на пласкому екрані серед темряви, хіба ні?

— Та звісно. — Я починав розуміти його.

— Інші люди, будь-які люди, що будь-де йдуть у кіно на будь-який фільм — чому вони там, коли це тільки ілюзії?

— Ну, це ж розвага, — відказав я.

— Забава. Правильно. Це перше.

— Може бути й щось пізнавальне.

— Добре. Завжди є щось таке. Пізнавальне. Це друге.

— Фантазія, втеча від дійсності.

— Та сама забава. Перше.

— Технічні міркування. Подивитись, як зроблено фільм.

— Пізнання. Друге.

— Втеча від нудьги…

— Втеча від дійсності. Це ти вже називав.

— Спілкування. Побути разом з друзями, — сказав я.

— Причина для того, щоб піти в кіно, але не для того, щоб дивитись фільм. Усе одно це забава. Перше.

Хоча б які причини я називав, усе зводилось до його двох пальців — люди дивляться кіно або задля забави, або задля пізнання, або з обох причин водночас.

— І кіно теж подібне до життя, Доне, хіба не правда?

— Правда.

— Тоді чому дехто обирає погане життя, фільми жахів?

— Вони не тільки йдуть на фільми жахів задля розваги, вони, входячи до кінотеатру, знають, що це буде фільм жахів, — зазначив він.

— Але чому?

— Тобі подобаються фільми жахів?

— Ні.

— Ти їх коли-небудь бачив?

— Ні.

— Але ж дехто витрачає чимало грошей і часу, аби побачити жахи чи