Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

— Так.

— Тебе ніхто не примушує дивитись їхні фільми, їх ніхто не примушує дивитися твої. Це зветься «свободою».

— Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?

— Тому, що вони думають, ніби заслуговують на це, щоб нажахати когось іншого, або полюбляють збудження від жахів, або вважають, що нудьга є неодмінною властивістю кіно. Чи ти повіриш, що багато людей з поважних для них міркувань тішаться своєю вірою в те, що у своїх власних фільмах вони безпорадні? Ні, не повіриш.

— Ні, не повірю, — погодився я.

— Доки ти цього не зрозумієш, доти й дивуватимешся, чому на світі так багато нещасних людей. Вони нещасні тому, що зробили для себе такий вибір — бути нещасними, і так воно й має бути, Річарде!

— Гм.

— Ми — істоти, які розважаються іграми і шукають забав, ми — отрута всесвіту. Ми не можемо померти, ми не можемо відчути болю більшого за той, що його викликають ілюзії на екрані. Але ми можемо повірити в те, що нам болить, і уявити собі це в таких болісних деталях, у яких тільки забажаємо. Ми можемо повірити, що ми — жертви, яких убили й вбивають, яких кидає від щасливої до лихої долі.

— У багатьох життях? — запитав я.

— Скільки фільмів ти бачив?

— О-о…

— Фільми про життя на цій планеті, про життя на інших планетах; усе, що має час і простір, — все це кіно і все це ілюзія, — провадив Дон. — Але на якийсь час ми можемо чимало пізнати і досхочу натішитися нашими ілюзіями, хіба не так?

— Доне, як далеко сягає ця тема кіно?

— Це залежить від тебе. Сьогодні ввечері ти побачив фільм почасти тому, що його хотів побачити я. Багато людей обирають те чи те життя, бо дістають втіху, роблячи щось разом. Актори сьогоднішнього фільму грали разом і в інших фільмах. Раніше чи пізніше — це залежить від того, який з їхніх фільмів ти бачив перший, але ти можеш дивитись їх одночасно на різних екранах. Ми купуємо квитки на ці фільми, платимо за вхід, погоджуючись повірити в реальність місця і реальність часу. Ні те, ні те не є правдивим, але той, хто не захоче сплатити цю ціну, не може з’явитися на цій планеті чи в будь-якій просторово-часовій системі взагалі.

— А чи існують люди, які зовсім не мають ніяких життів у просторі і часі?

— А хіба існують люди, які ніколи не ходять у кіно?

— Розумію. Вони приходять до пізнання іншими шляхами?

— Маєш рацію, — погодився він, видимо задоволений мною. — Просторово-часова система — доволі примітивна школа. Та багато людей не хоче розлучатися з ілюзією, навіть якщо вона їх знуджує. Вони не хочуть, щоб передчасно вмикали світло.

— Хто пише сценарії цих фільмів, Доне?

— Якщо розпитувати самих себе, а не інших, дивуєшся, як багато ми знаємо. Хто пише сценарії цих фільмів, Річарде?

— Ми самі, — сказав я.

— Хто в них грає?

— Ми самі.

— Хто оператор, кіномеханік, директор кінотеатру, продавець квитків, розповсюджувач фільмів, хто стежить за тим, щоб усе це відбувалося? Хто має право в будь-яку мить увійти в цей фільм, змінити в ньому сюжет? Хто може переглядати той самий фільм знов і знов?

— Дай подумати, — сказав я. — Кожен, хто захоче?

— З тебе досить такої свободи? — запитав він.

— Ось чому ці фільми такі популярні? Адже ми інстинктивно відчуваємо, що вони є паралелями нашого власного життєвого терміну?

— Може, так, а може, й ні. Хоч це й не становить великої різниці. А що таке проекційний апарат?

— Мозок, — відповів я. — Ні. Уява. Наша уява, хоч би що ти казав.

— Що таке фільм? — поцікавився він.

— Ось ти й спіймав мене.

— Усе, що ми згодні впустити до власної уяви?

— Може, й так, Доне.

— Ти можеш тримати бобіну з фільмом у руках, — сказав він, — і все там буде й завершеним, і достатнім — початок, середина, кінець, — усе воно є там цієї ж таки миті, тієї ж таки мільйонної частки секунди. Фільм існує поза часом, який він зафіксував, і якщо ти знаєш, що таке кіно, то загалом тобі відомо й те, що має в ньому статися, ще перед входом до кінотеатру: там мають відбутися битви й народитися радість, з’явитися переможці й переможені, і любові, і катастрофи — все там. Але щоб той фільм тебе захопив, цілком заволодів тобою, щоб ти дістав од нього найбільшу втіху, ти повинен заправити плівку в апарат і хвилину по хвилині пропустити його крізь об’єктив… Будь-яка ілюзія потребує простору і часу для свого здійснення. Отож ти платиш свій десятицентовик, одержуєш квиток, влаштовуєшся в кріслі й забуваєш, що діється поза стінами кінотеатру, і для тебе починається кіно.

— І нікого насправді не вбивають? І кров зроблено з томатної пасти?

— Ні, кров справжня, — відказав Дон. — Але задля більшого впливу на наше реальне життя, це може бути і томатна паста…

— І реальність?

— Реальність є свята індиферентність, Річарде. Матері байдуже, яку роль грає її дитя в своїх іграх; один день воно позитивний герой, наступного дня — негативний. Суще навіть не знає про наші ілюзії та ігри. Воно знає тільки себе, а нас сприймає у своїй подобі, досконалій і довершеній.

— Я не певен того, що хочу бути досконалим і довершеним. Розкажи про нудьгу…

— Поглянь на небо, — запропонував він, і це була така швидка й раптова зміна теми, що я