Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Та продовжити абітурієнт не може.

— Добре, дамо спокій числівникам, — зітхаю я. — Розберіть за частинами мови речення: «Василь поїхав новою автівкою в місто». Почніть із того, що «Василь» — хто? що? — іменник, — підказую.

— «Поїхав» — хто? що? — іменник, «новою» — хто? що? — іменник, «автівкою» — хто? що? — іменник, «в» — хто? що? — іменник, — легко «справляється» із завданням неук.

— Годі! — стогне професор — Ви уяви не маєте про частини мови!

— Питайте щось інше! — не вгаває абітурієнт. — Я можу, наприклад, провідміняти дієслово.

— Але дієслові відмінюються не за відмінками, а за особами, — заздалегідь скеровую у правильне річище ймовірну відповідь, аби зберегти власні нерви. — Перша особа — я, ми. Друга особа — ти, ви. Третя — він, вона, воно, вони. Якщо здатні провідміняти будь-яке дієслово — будь ласка, ми вас уважно слухаємо.

— Я — корова, ти — корова, він, вона, воно — корова!..

Не кращі відповіді були й під час сесії. Пам’ятаю студентку-заочницю, котра на екзамени завжди приходила вагітною. Усі п’ять років. І кожної сесії вагітність за зовнішніми ознаками ось-ось мала закінчитися пологами — ґудзики на кофтині чи плащі вже не застібалися.

— Я вагітна! — демонстративно ставить свій живіт мені на стіл ще перед початком екзамену.

— Вітаю! — відповідаю я.

— Але ж я вагітна!

— Екзамен здавати будете разом з усіма!

— Я вагітна!

— Вагітність — не хвороба. Це природний стан жінки.

— Я вагітна! — твердить студентка, як папуга.

— А я — не причина вашої вагітності.

— Я вагітна! — уже з розпачливими нотками в голосі.

— Дуже надіюся, не на голову?

Заочниця вибігає з аудиторії — попри свою вагітність, доволі швидко, — й більше не з’являється. Зимова сесія закінчується, але методист заочної форми навчання благає мене не закривати екзаменаційну відомість: може, ще з’являться ті п’ятеро найслабших студентів і таки індивідуально здадуть «хвости». Не доводити до виключення — це негласний наказ Ректора. Я добре усвідомлюю свої можливі неприємності, тому відомість залишається незакритою і в лютому, і в березні. Десь у середині квітня, коли читаю лекцію на стаціонарі, двері навіть без стуку відчиняються — і в отворі з’являється голова Вічно Вагітної:

— Можна?

— Ні! Почекайте в коридорі до закінчення пари.

На перерві в аудиторію студентка заходить не сама, а з якимось пом’ятим чоловічком.

— Це мій дядько, прокурор!

— Дуже приємно. Чого хоче прокурор?

— Може, ви би якось…

— Поставили оцінку, — з неприхованою іронією продовжую я.

— Ну так, так! — радісно підхоплює «прокурор» у заболоченому взутті, зіжмаканих штанях і секондхендівській шкірянці.

— Доведеться вашій протеже тягнути білет і відповідати на всі запитання.

— Ну-у-у! — моментально з’являється вираз розчарування на спитій «прокурорській» фізіономії. — Вона ж нині-завтра народжувати має!

— Її «нині-завтра», якщо не помиляюся, триває вже кілька років. Спостерігаємо тільки процес без жодних результатів.

— Та поставте ту прокляту оцінку! Вам, що, шкода?

— Не шкода. Але ж я маю якось перевірити знання.

— Ну то що ви з нас хочете?

Чарівні фрази: «вона з мене щось хоче», «вони чогось хочуть», «що ви хочете?» — насичені страшним підтекстом. Вони лунають у маршрутках, за родинними столами, на зупинках, вокзалах, у коридорах установ — і всі, хто їх чує, переконані стовідсотково: з бідного студента безсовісні викладачі луплять шкіру, деруть хабарі, вимагають грошей!

— Без відповіді я оцінку не поставлю!

— Тоді спитайте щось легеньке-легеньке.

Питаю. Студентка не може відповісти на жодне з моїх десяти простих запитань.

— Давайте ми запишемо одне, знайдемо на нього відповідь у бібліотеці, підготуємось — і вона вам відповість! Ось побачите, на «відмінно» відповість! — просить пом’ятий прокурор.

У мене нема вибору. Називаю прізвище автора, назву статті, вказую журнал, рік і місяць видання.

— Відксерокопте статтю, прочитайте її п’ять разів, попідкреслюйте найголовніше і приходьте після четвертої пари сюди ж. Я чекатиму.

— Добре!

Та вже через десять хвилин голова Вічно Вагітної знову просувається в двері аудиторії:

— А на якій сторінці в журналі та стаття?

Зиркаю на безсовісну дівулю поглядом Медузи Горгони — і Вічно Вагітна зникає. Але на перерві обоє моїх візитерів уже тут як тут. Прокурор щось шепоче своїй підопічній, вона тримає жмуток ксерокопій.

— Ми вам зробили аж п’ять ксерокопій тієї статті!

— П’ять разів треба було прочитати! — аж стогну я. — Відбитків вистачить в одному примірнику! Готові відповідати?

— Йой! — глибоко зітхає Вічно Вагітна.

— Йой — потім! Зараз заробляєте оцінку! Про який твір розповідається в тій науковій статті?

Німа тиша.

— Назва твору є в заголовку. Вона взята в лапки, — підказую з легкою іронією.

Що таке «лапки», студентка не знає. Підкреслюю олівцем назву твору.

— «Повість минулих літ», — читає із ксерокопії Вічно Вагітна.

— Що ви дізналися про цей твір зі щойно прочитаної статті?

— Що це повість.

— Ви впевнені?

— Тут так написано.

— А чому «минулих літ»?

— Бо все минуло.

— Що саме минуло?

— Все.

— Ясно. Ви не читали статті жодного разу!

— Це дуже велика стаття! Я не встигла до кінця прочитати.

— Я питаю те, що написано на першій сторінці.

— А що там такого написано? Я все вам переповіла!

— Та поставте дитині ту оцінку, — втручається прокурор.

— Нехай відповість хоч щось.

— Їй важко.

— Мені ще тяжче