Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

— Невдячна, недобра дитина!

— Я не є невдячною. І старалася бути доброю… Старалася бути слухняною і здобути твою прихильність, докладала всіх зусиль, аби бути корисною і тим платити за своє утримання. А ти не маєш права, не маєш підстав читати мої листи до батька.

— Ці листи є компрометаційними і, як такі, мають бути знищені, — заявила тітка Елізабет.

— Ні! — Емілі ще міцніше притисла дорогі папери до грудей. — Радше я спалю себе сама. Ти не дістанеш їх, тітко Елізабет.

Стягнула брови до перенісся, відчуваючи, як дивиться справжнім Мурреївським поглядом, — знала, що перемагає і переможе.

Елізабет Муррей ставала блідішою і блідішою, аж пополотніла зовсім. Цей погляд у дитячих очах достоту крушив її волю. Вона тремтіла… звивалася… і, зрештою, поступилася.

— Що ж, залиш їх собі, — мовила вона з гіркотою. — Пиши нові й далі ганьби стару жінку, що відчинила тобі двері своєї оселі.

І вийшла з вітальні. Емілі начебто перемогла. Проте за мить усвідомлення перемоги змінилося на відчуття ганебної поразки.

Вона поволі рушила до своєї кімнати; зайшовши, сховала листи в шафі й кинулася на ліжко, обличчям у подушку. Їй ще боліло її приниження, та в глибині душі вже зазоріло інше болісне почуття.

Вона страждала, бо завдала болю тітці Елізабет, — була певна, що й тітка Елізабет страждає. Це дивувало Емілі. Радше припустила б, що тітка буде обурена, розгнівана, ходитиме чорнішою від чорної хмари, однак не зажурена стосунками з небогою.

Емілі стогнала й ридала що далі, то голосніше; але судомно втискала обличчя в подушку, підсвідомо намагаючись притлумити свої ридання. Переживала такий розпач, що навіть не піддавала аналізові свої почуття й не насолоджувалася драматичністю своїх переживань, — це свідчило про тяжкі страждання. Тітка Елізабет нізащо не залишить її в Місячному Серпі по такій бурхливій розмові, як нинішня. Велить їй покинути свою господу — Емілі була переконана в цім. Як же вона житиме без Місячного Серпа? Вдалині від любої домівки, від тітки Лаури, від друзів?

— А може, мені доведеться прожити аж вісімдесят років, — простогнала Емілі.

Але найгіршим було усвідомлення ПОГЛЯДУ тітки Елізабет.

Коли дівчинка пригадувала собі цей погляд, відчуття пережитої зневаги, справжнього святотатства щодо її безцінної власності негайно розвіювалося. Вона міркувала про те, якими оцінками нагороджувала тітку Елізабет, і доходила висновку, що були вони занадто гострими, ущипливими, недоброзичливими, інколи просто несправедливими. Вона не повинна була писати про неї так! Правда: тітка Елізабет її не любила і з неохотою взяла її до Місячного Серпа. Одначе взяла! З обов’язку, не з почуття, але факт залишається фактом. Не зарадило Емілі й повторювання того, що листи ж писалися не до живої особи, отже, ніким не читалися, крім неї самої, отже, не мали характеру обмови. Допоки жила в оселі тітки Елізабет, допоки їй завдячувала хлібом насущним і одягом, котрий носила, не мала права говорити про тітку зле, навіть батькові! Дочці Стара таке не личить.

«Мушу йти і просити в тітки Елізабет пробачення, — вирішила Емілі. І враз гіркота образи вийшла з її душі, залишилися тільки жаль і каяття. — Напевно, ніколи мені не пробачить і завжди буде мене ненавидіти. Але йти мушу».

Повернулася на бік, обличчям до дверей. Тієї ж миті двері відчинилися, й на порозі стала тітка Елізабет. Вона пройшла через кімнату й зупинилася край ліжка. Задивилася на личко в сльозах, яке у вечорових сутінках виглядало навдивовижу дорослим і наче вирізьбленим.

Елізабет Муррей, холодна й похмура, глухим голосом вимовила приголомшливі слова:

— Емілі, я не мала права читати твої листи. Визнаю: це було з мого боку неправильно. Ти пробачиш мені?

— Ох! — чи не скрикнула Емілі. Тітка Елізабет відшукала, нарешті, дорогу до серця племінниці. Дівчинка вистрибнула з ліжка, обхопила руками тітчину шию й заговорила уривистим голосом:

— Ох, тітко Елізабет… Мені жаль, мені так жаль… Я не повинна була те все писати, але писала про тебе так лиш тоді, як була роздратованою і засмученою… І не все, що писала, те думала насправді… Найгіршого я точно не думала… Ти віриш мені, тітко Елізабет?

— Я хочу в це вірити, — дрож пройняв високу, немовби закам’янілу постать. — Болить мені думка про те, що ти ненавидиш мене — ти, дитя моєї сестри, дитя нашої Джульєтти.

— Ох, не кажи… не кажи так, — схлипувала Емілі. — Я полюблю тебе, тітко Елізабет, якщо дозволиш… якщо ти хочеш цього. Мені здавалося, тобі це байдуже. Люба тітко Елізабет!

Емілі міцно притулилася до тітки й палко поцілувала її в бліду, трохи зморшкувату щоку. Тітка Елізабет, своєю чергою, мало не урочисто поцілувала небогу в чоло й промовила, ніби завершуючи певний розділ у книзі їхніх взаємин:

— Умий обличчя і спускайся на вечерю.

Утім, ще одне питання конче мало бути з’ясоване.

— Тітко Елізабет, — пошепки звернулася Емілі. — Я не можу спалити отих листів, адже вони належать батькові — розумієш? Та я знаю, що робити. Я перегляну їх уважно, позначу зірочкою кожне місце, що стосується тебе, а внизу сторінки додам примітку, яка пояснює мотиви твоїх учинків або зазначає, що я помилилася.

Багато часу провела Емілі, схилившись над своїми листами, — доточила відповідні нотатки до всіх розповідей, присвячених тітці Елізабет. Але, як сіла писати нового листа, усвідомила раптом, що вже неспроможна писати до батька. Відчуття його близькості, дотичності, душевного контакту з ним, померлим, розвіялося без вороття. Можливо, просто переросла свої прекрасні ілюзії, адже дівчинка поступово перетворювалася