Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Зачинилася перед нею брама, що її не дано відчинити знову.

Приємно було би ствердити, що після того вікопомного акту згоди Емілі й тітка Елізабет жили у злагоді й великій дружбі. Та правда, на жаль, у тім, що їхні стосунки, властиво, залишилися незмінними. Хоч Емілі, про око людське, була покірною і слухняною, все ж головні зусилля спрямовувала на навчання й писання віршів та прози, а погляди тітки й небоги залишалися такими розбіжними, що повне й тривале порозуміння було геть недосяжним. Вони розмовляли різними мовами.

Втім, сталася певна зміна, хоч незрима, проте суттєва. Елізабет Муррей таки засвоїла собі щось надзвичайно важливе, а саме — що немає подвійних прав, одних для дорослих, а інших для дітей. Вона не позбулася свого деспотизму, та вже не казала Емілі таких слів, яких не сказала б, наприклад, у подібній ситуації Лаурі.

Зі свого боку Емілі відкрила те, що тітка Елізабет під видимим холодом і суворістю приховує щире й сердечне почуття до своєї племіннички. І це, попри все, стало запорукою істотних змін у їхніх стосунках, бо видаляло зі слів тітки Елізабет отруту, навіть якщо ті слова бували прикрими і несправедливими.

«Здається мені, що я вже не є для тітки Елізабет уособленням її обов’язку», — радісно думала дівчинка.

Того літа Емілі помітно виросла, сягнула нового ступеню духовної і чуттєвої зрілості. Життя було прекрасним, дедалі багатшим і насиченішим, немов троянда, що розквітає. Краса в найрозмаїтіших образах заполоняла її уяву й виливалася на папір у найкращих, мірою її сил і таланту, словесних формах. Але знайти ідеальної форми не могла, тож постійно була собою незадоволена. Емілі стала переживати муку справжнього художника, який «ніколи не спроможеться відтворити своєю палітрою чари своїх марень, своїх сновидів».

Спалила чимало ранніх творів. Навіть «Дитя моря» було віддане на поживу всежерущому огневі. Попри те, стос рукописів у шафі збільшувався з кожним тижнем. Шафа правила тепер за сховище, яким давніше була отоманка на горищі. Внутрішність отоманки, як відомо, зазнала наруги. Крім того, було їй однаково, де зберігати тепер свої «приватні папери», бо знала, що тітка Елізабет уже не зазіхатиме на її таємниці. Емілі більше не йшла на горище, аби снити наяву чи складати вірші. Власна її кімната була для того найкращим місцем. Вона всією душею любила цей затишний покій — був для неї чи не живою істотою, ділячи її радощі й потішаючи в смутку.

Ільза теж підросла. Обіцяла стати оригінальною, блискучою красунею, котра не зносить жодного авторитету, не визнає жодного закону — нічого, крім власного задоволення й власних примх. Тітка Лаура непокоїлася за неї.

— Незабаром Ільза буде дівчиною, а хто ж її пильнуватиме, хто дбатиме про неї? Аллан точно не буде.

— Терпіти не можу того Аллана, — неприязно мовила тітка Елізабет. — Завжди ладен допомагати чужим і порадою, і турботою. Краще дбав би про власну домівку! Приходить сюди й рекомендує мені те і те, забороняє се, наказує ще інше, коли йдеться про Емілі; а тільки нагадаєш йому про Ільзу — втікає негайно й слухати нічого не бажає. Страшно подумати, що існує на світі чоловік, який кривду, заподіяну йому дружиною, переносить на дочку і геть занедбує свою дитину — лишень тому, що мати її була не такою, як бути повинна. Чим же нещасне дитя завинило?

— Тсс… — зашепотіла тітка Лаура, бо ж Емілі саме ввійшла до кімнати.

Емілі сумно посміхнулася: тітці Лаурі не потрібно було шепотіти своє «тсс». Нічого нового про матір Ільзи вона, Емілі, від тіток не дізнається. Хіба що сама відкриє те, чого ніхто не знає. Бо Емілі, як раніше, так і тепер не сумнівалася, що вся правда про долю Беатріси Барнлі, про мотиви її вчинку залишається невідомою. Не раз вона про це розмірковувала, лежачи нічної пори у своєму ліжку, заслухана в шуми та співи Велительки Вітрів. Сон не приходив, Емілі не знала спокою, ламаючи голову над трагічною таємницею, силкуючись розв’язати оту загадку ганьби й скорботи.

Емілі неквапом увійшла до свого покою. Мала намір далі писати оповідання під назвою «Вовкулака з криниці», де відтворювала стару легенду про безталанних братів Лі. Та нині була неуважною. Відтак повернула рукопис до шафи й перечитала листа від Діна Пріста, отриманого саме сьогодні. Лист був, як звичайно, милим, сердечним, мудрим — справляв насолоду. Дін сповіщав, що приїде до Чорноводдя, до своєї сестри, на цілий місяць. Емілі спитала себе, чому ця новина не дуже її схвилювала. Відчувала втому, боліла їй голова. Емілі не пригадувала, щоб їй хоч колись боліла голова. Писати не могла, тому вирішила лягти й «перевтілитись» у леді Тревеніон. Того літа Емілі аж надто часто уявляла себе леді Тревеніон у різноманітних життєвих ситуаціях (вигадувати подібні ситуації Емілі вдавалося, як нікому). Леді Тревеніон була дружиною англійського землевласника, славнозвісною романісткою, а, крім того, членкинею британської Палати Громад, де завжди з’являлася в чорній вельветовій сукні, з діадемою на темному волоссі. Єдина жінка в Палаті, вона — це ж бо діялося ще до виступів суфражисток — мусила терпіти вияви особистої зневаги з боку нешляхетних, не обтяжених рицарськими чеснотами чоловіків, що юрмилися довкола неї в парламенті. Улюбленою сценою нашої мрійниці Емілі була така. Леді Тревеніон підводиться з місця, щоб виголосити свою першу промову. Сенсація, ще й яка! Безчесний промовець, який спровокував леді Тревеніон, тільки-но брав її на глузи як жінку, а вона, велична у своїй чорній вельветовій сукні, з перлиновою діадемою на голові, відповідала серед могильної, вкрай напруженої тиші:

«Не намагатимумсь ані злагіднити, ані заперечувати страхітливого переступу, який поставив мені