Читати книгу - "Зелений дім"

— Щоб повернутися назад, тобі треба буде більше грошей, ніж на придбання будинку, крихітко, — мовив Хосефіно. — Ти сама не розумієш, що кажеш. Так не можна, голубко.

Він вийняв носовичок, витер їй сльози й поцілував її в очі так, що її тіло несамохідь похилилося на бік, а тоді міцно її обійняв. Я потурбуюся про тебе, а чому? Бо роблю все задля твого блага, а чому? Тому що кохаю тебе. Боніфація зітхнула раз і другий, закусила ріжечок носовичка, — навіщо задля мого блага ти хочеш убити дитину мого чоловіка?

— Це не вбивство, дурна, адже дитинча ще не народилося, — сказав Хосефіно. — І навіщо стільки говорити про твого чоловіка, коли він уже не твій чоловік.

Ні, мій, ми побралися в церкві, а перед богом тільки це й важливо. І Хосефіно: ти знову за своє, навіщо до всього приплутувати бога, Дикунко? — а вона: бачиш, який ти поганий, — і він, колисаючи її, лоскочучи під пахвами, не даючи їй підвестися: ой, щоб я з тобою вчинив, якби так сильно не кохав, дурненька упертюшко, моя Дикунонько, — а вона: от бачиш, бачиш, — і затинаючись, і схлипуючи, хихотіла, та коли на хвилину її вуста заспокоїлися, Хосефіно міцно поцілував її. Ти любиш мене, Дикунко? Раз, лише разочок, дурненька, — і вона: не люблю, — а він: зате я тебе дуже люблю, і як ти вмієш з цього користатись, як ти пишаєшся цим, — і вона: ти так лише кажеш, насправді ж не любиш мене, — а він: притули руку до мого серця, ти відчуєш, що воно б’ється тільки для тебе, і якби ти любила мене, то я виконував би всі твої забаганки. Під його руками тремтіло гаряче, знеможене, спрагле, обважніле тіло, голос у Хосефіно став невиразним, він почав, як і вона, говорити дедалі тихіше. Я не піду до Сантос, навіть якби й любила тебе, — шепотіла вона, — хоч убий, не піду. А він, палаючи від жаги: але ж ти любиш мене, любиш…

III

— Ти маєш такий вираз обличчя, — сказав сержант, — ніби тебе забирають звідси силоміць. Чому ти не радієш?

— Я радію, — заперечила Боніфація. — Мені лише трохи шкода розлучатися з черницями.

— Пінтадо, не клади тієї валізки так близько біля борту, — звелів сержант. — І ящики погано прив’язані, при першому ж поштовху полетять у воду.

— Сеньйоре сержант, коли ви потрапите до того свого раю, то пам’ятайте про нас, будь ласка, — попросив Малюк. — Напишіть нам, розкажіть, як там у місті живеться. Якщо міста ще взагалі існують.

— П’юра найвеселіше місто в цілому Перу, сеньйоро, — сказав лейтенант. — Воно вам дуже сподобається.

Лоцман Пінтадо повантажив на човен увесь багаж і тепер, вклякнувши поміж двома каністрами з газоліном, перевіряв двигун. Повівав легенький бриз, води Ньєви, кольору виноградних грон, неспокійними пінявими хвильками спливали у бік Мараньйону. Усміхнений сержант ходив туди-сюди по човну, перевіряючи, чи добре спаковані речі, й Боніфацію, здавалося, зацікавила його метушня, однак час від часу вона крадькома позирала на узгір’я: під чистим небом височіла між деревами місія, її дахи й мури лагідно відбивали світло світанку. Але кам’яниста стежка, що вела до неї, ще ховалася в пасмах туману, який стелився понад землею; ліс заважав вітру розігнати його.

— Правда, ми аж трусимося від нетерплячки, бо хочемо якнайшвидше дістатись до П’юри? — спитав сержант.

— Правда, — погодилася Боніфація. — Хочемо доїхати якнайшвидше.

— Це має бути страшенно далеко, — мовила Лаліта. — А життя там, певне, не таке, як тут.

— Кажуть, П’юра в сто разів більша від Санта-Марія де Ньєви, — озвалася Боніфація, — і будинки там такі, як в журналах з картинками, що їх отримують черниці. В П’юрі дуже мало дерев, самі піски.

— Мені надзвичайно прикро, що ти їдеш від нас, однак я рада за тебе, — сказала Лаліта. — Черниці вже знають?

— Авжеж, вони надавали мені безліч порад, — відповіла Боніфація. — Мати Анхеліка навіть плакала. Яка ж бо вона стала стара, вже нічого не чує, мені довелося гукати до неї. І ледве ходить. Знаєш, Лаліто, по її очах видно, що вона боїться впасти. Відвела мене до каплиці, і ми разом помолилися. Мабуть, я вже ніколи її не побачу.

— Це зла, в’їдлива баба, — сказала Лаліта. — Тільки те й робить, що шипить, — то не підмела підлоги, то не вичистила їй горнятка, і увесь час лякає мене пеклом, щоранку питає, чи покаялась я в гріхах? І розповідає мені жахливі речі про Адріана, мовляв, що це бандит, що він усіх ошукував.

— Вона злоститься, бо дуже стара, — пояснила Боніфація. — Напевне, відчуває, що невдовзі помре. — Але до мене вона добра. Любить мене, і я теж її люблю.

— Ріжкові дерева, віслючкú й музика, — мовив лейтенант. — І ви побачите море, сеньйоро, воно недалеко від П’юри. Це краще, ніж купання в річці.

— І ще кажуть, там найгарніші жінки в Перу, — докинув Важкий.

— Ой, Важкий, — похитав головою Блондин. — А що сеньйорі до того, що в П’юрі гарні жінки?

— Я це до того веду, щоб вона остерігалася п’юранок, — усміхнувся Важкий. — Бо ще відіб’ють у неї чоловіка.

— Боніфація знає, що я людина поважна, — сказав сержант. — Мрію лише про зустріч з приятелями, з моїми братчиками. А що стосується жінок, то мені своєї аж занадто.

— Так ми тобі й повірили, — засміявся лейтенант. — Сеньйоро, не спускайте з нього очей, а як спробує відбитися від рук, добре відлупцюйте його.

— Якщо можна, сеньйоре сержант, то, будьте ласкаві, запакуйте й вишліть мені яку-небудь п’юранку, — попросив Важкий.

Боніфація всміхалася то до одних, то до інших, але час від часу кусала собі губи, і її обличчя прибирало сумного виразу, очі затьмарювалися. Містечко прокидалось, у крамниці Паредеса вже зібралося кілька християн, стара служниця дона Фабіо замітала терасу губернаторського будинку, а повз капірону йшли в напрямку до річки молоді й старі агваруни, несучи весла й гарпуни.

— Добре було б уже відплисти, сержанте, — сказав Пінтадо. — Пороги краще долати зараз, потім буде дужчий вітер.

— Спочатку вислухай мене, а вже тоді кажи «ні», — зауважила Боніфація. — Принаймні дозволь тобі пояснити.

— Краще не загадуй наперед, — порадила Лаліта. — Тому що