Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Можливо, — сказав Бен.

Сидячи знову в машині, вони це обговорили.

— Є одна крамниця у Фелматі, — з сумнівом почав отець Каллаген.

— Ні, — заперечив Бен. — Ні.

І розпач у його голосі, на межі істерики, змусив усіх озирнутися.

— А коли ми приїдемо у Фелмат і дізнаємося, що Стрейкер і там також уже побував? Що тоді? Портленд? Кіттері? Бостон? Хіба ви не розумієте, що відбувається? Він завбачив нас! Він водить нас за носа!

— Бене, будьте раціональним, — сказав Джиммі. — Чи не вважаєте ви, що нам варто принаймні…

— Хіба ви не пам’ятаєте, що казав Метт? «Не плекайте ілюзій, ніби, якщо він не може повставати вдень, він не зможе завдати вам шкоди». Погляньте на свій годинник, Джиммі.

Джиммі поглянув.

— Друга п’ятнадцять, — задумливо проказав він і подивився на небо, немов сумніваючись у правдивості того, що показує циферблат. Але той був правдивим; тіні вже потягнулися в інший бік.

— Він чекає на нас, — сказав Бен. — Він усю дорогу на чотири кроки випереджає нас. Чи ми насправді думали — як ми могли? — що він перебуватиме в блаженному невідан­ні щодо нас? Що він ніколи не враховував можливості викриття і протистояння? Нам треба зараз же їхати, а не витрачати решту дня, сперечаючись, скільки янголів можуть танцювати на головці шпильки.

— Він має рацію, — спокійно промовив Каллаген. — Я думаю, нам краще припинити балачки і вирушати.

— Тоді вперед, — підганяючи, закликав Бен.

Джиммі швидко, з вереском шин, виїхав з парковки квіткарні. Власник крамниці спостерігав за ними: троє чоловіків, і один з них священник, та ще якийсь малий хлопчик сиділи в машині з номерами ДОКТОР МЕДИЦИНИ і кричали одне на одного в сущому оскаженінні.

  11

Джиммі Коді під’їжджав до Дому Марстена з Брукс-роуд, з невидного від містечка боку, і Доналд Каллаген, дивлячись на Лігво під цим новим кутом, подумав: «Ти бач, а він дійсно тяжіє над містом. Дивно, я ніколи цього не помічав. Знайшов собі ідеальне підвищення, вмостився на цьому високому пагорбі над перехрестями Джойнтер-авеню і Брок-стріт. Ідеальне підвищення та дуже близька до кругового 360° огляду панорама самого міста і належних йому земель». Це була величезна, неоковирна будівля, а з затуленими віконницями вона набирала в уяві взагалі тривожної, непомірної форми; дім став подібним до саркофага монолітом, утіленням фатуму.

А також це було місце і самогубства, і вбивства, що означало, що стоїть він на оскверненій землі.

Каллаген розтулив було рота, хотів це сказати, але вирішив, що не варто.

Джиммі Коді завернув на Брукс-роуд, і на мить дім затулило деревами. Потім вони порідшали і далі Коді вже завертав на заїзд. «Паккард» стояв просто надворі, перед гаражем, і Джиммі, вимкнувши двигун, дістав револьвер Мак-Казліна.

Каллаген відчув, як його вмент загарбала атмосфера цього обійстя.

Він дістав з кишені розп’яття — воно колись належало його матері — і повісив собі на шию, до свого власного. Жодна пташка не співала серед цих обібраних осінню дерев. Довга, пошарпана трава здавалася ще сухішою, ще більш позбавленою вологи, ніж припускав кінець цієї пори року; сама земля здавалася сірою і виснаженою.

Сходинки, що вели на ґанок, були дико покривленими, а на одному зі стовпів ґанку, звідки лише недавно зняли заборонне застереження, зберігся квадрат яскравішої фарби. Під старим, іржавим засувом на передніх дверях безцеремонно блищав новий єйльський замок.

— Крізь вікно, мабуть, як Марк… — почав було Джиммі непевно.

— Ні, — заперечив Бен. — Тільки через передні двері. — Ми їх виламаємо, якщо буде треба.

— Я не думаю, що постане така необхідність, — сказав Каллаген голосом, який здавався йому не його власним. Коли вони вилізли, він повів їх, не зупиняючись, щоби щось обдумати. Якась наснага — та сама стара наснага, що, як він був певен, була пропала назавжди, заволоділа ним з наближенням до дверей. Здавалося, дім нахиляється, майже оточуючи їх, зціджує власне зло крізь потріскані пори своєї фарби. Але Каллаген не вагався. Щезла будь-яка думка про зволікання. В останні моменти він не так сам їх вів, як щось його спонукувало.

— Во ім’я Бога Отця, — гукнув він, і його голос набув хрипкого, наказового звучання, яке змусило їх усіх згуртуватися ближче біля нього.

— Я наказую злу полишити цей дім! Демони, йдіть геть!

І сам не свідомий того, що зараз зробить, він угрів по дверях кулаком із затиснутим у ньому розп’яттям.

Спалах світла — пізніше всі погодилися, що дійсно палахнуло — різкий повів озону і хряск, немов заверещали самі дошки. Раптом вибухнула назовні лучкова фрамуга над дверима, і тієї ж миті велике еркерне вікно ліворуч, яке дивилося на галявину, харкнуло на траву своїм склом. Скрикнув Джиммі. Новий єйльський замок лежав у них під ногами, стоплений у якусь майже невпізнавану масу. Марк нахилився торкнути його і ойкнув.

— Гарячий, — сказав він.

Каллаген відступив від дверей, тремтячи. Він опустив очі на хрест у себе в руці.

— Це, безсумнівно, найдивовижніша подія з усіх, які траплялися в моєму житті, — промовив він.

Він поглянув на небо, немов сподівався побачити лице самого Бога, але небо залишалося байдужим.

Бен штовхнувся у двері, і ті легко прочинилися. Але він зачекав, щоби першим увійшов Каллаген. У передпокої Каллаген подивився на Марка.

— Підвал, — сказав хлопчик. — Туди треба через кухню. Стрейкер нагорі. Але… — він на мить замовк, нахмурившись. — Тут якось інакше. Не знаю, щось змінилося. Зараз не так, як було.

Спершу вони рушили нагору, і хоча Бен не вів перед, з наближенням до дверей в кінці коридору він відчув колючки дуже старого жаху. Зараз, майже через місяць від того дня, як він повернувся до Салимового Лігва, він удруге зазирне до тієї кімнати. Коли Каллаген розчахнув двері, Бен глянув вище… і відчув як — раніше ніж він встиг його стримати — у його горлі скипів і вирвався з рота крик. Високий, жіночий, істеричний.

Але там не Х’юберт Марстен висів з балки під стелею і не його привид.

Там висів Стрейкер, і підвішений він був дороги ногами, як свиня у забійному загоні, з навстіж розпанаханим горлом. Його осклілі очі дивилися на них, крізь них, поза них.

Він був знекровлений дощенту, збілілий.

  12

— Благий Боже, — промовив отець Каллаген. — Благий Боже.

Вони повільно посунули до кімнати, Каллаген і Коді трохи попереду, Бен з Марком позаду, тримаючись близько один одного.

Стрейкеру було зв’язано ноги, потім його підтягнули вгору і прив’язали там. У якомусь дальнім кутку мозку Бену подумалося, що це мусила бути якась неймовірної сили людина — підтягнути мертву вагу Стрейкера до тієї межі, коли його повислі руки заледве не торкалися підлоги.

Джиммі торкнувся його лоба внутрішнім боком свого зап’ястя, потім потримав у руці долоню трупа:

— Помер він, мабуть, годин вісімнадцять тому, — сказав він і зі здриганням відпустив долоню. — Боже мій, який страшний спосіб… для мене це просто незбагненно. Чому… хто…

— Це Барлоу зробив, — сказав Марк. Він дивився на труп Стрейкера незмигними очима.

— І Стрейкер стратив, — сказав Джиммі. — Нема для нього вічного життя. Але чому саме так? Повісити догори ногами?

— Це ще за