Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Тепер розкажіть мені про ваші гріхи.

— Про всі? — перепитав Бен ошелешено.

— Намагайтеся бути вибірковим, — сказав Каллаген, тон у нього був сухим. — Я знаю, що ми ще маємо дещо зробити до темряви.

Напружено думаючи і намагаючись тримати перед собою Десять заповідей як свого роду сортувальне сито, Бен почав. Справа не йшла легше, що далі він просувався. Не було відчуття катарсису — тільки гнітюче збентеження, яке супроводжувало цю розповідь чужій людині про буденні секрети свого життя. Проте він уже побачив, як цей ритуал може стати нав’язливою звичкою: такою ж гірко-принадливою, як проціджена спиртова розтирка для хронічного пияка, або певні картинки, заховані в туалеті за відсталою дошкою, для хлопчика-підлітка. Було в цьому щось середньовічне, щось осоружне — якийсь ритуальний акт відригування. Він вловив себе на тому, що згадує сцену з фільму Бергмана «Сьома печатка», де натовп обірваних покутників простує крізь вражене чорною чумою місто[263]. Ці грішники шмагали себе до крові березовим пагіллям. Огидність самовикриття у такий спосіб (і він, збоченськи, не дозволяв собі тут брехати, хоча міг би чинити це цілком переконливо) робила мету цього дня реальною в остаточному сенсі, і Бен майже побачив слово «вампір», написане на чорному екрані його власного мозку, але не в лячному стилі друкованої кіноафіші, а маленькими, економними літерами, створеними, щоби стати дереворитом або бути нашкрябаними на якомусь сувої. Він почувався безпорадним у лещатах цього чужорідного ритуалу, у розладі зі своїм часом. Ця сповідальня могла бути прямим каналом у ті часи, коли вовкулаки, й інкуби, і відьми були звично-стерпною частиною зовнішньої темряви, а церква — єдиним маяком світла. Вперше у своєму житті він відчув повільний пульс і здимання віків і побачив власне життя як слабеньку мерехтливу іскорку у величній споруді, яка, якщо її побачити ясно, могла б звести з розуму всіх людей. Метт не казав їм про концепцію отця Каллагена церкви як Сили, але зараз би Бен це зрозумів. Він відчував цю Силу в цій маленькій, сморідній комірці — як вона вбивається в нього, залишаючи його оголеним і жалюгідним. Він відчував це, як жодний католик, призвичаєний сповідатися з малого дитинства, відчувати не міг.

Коли він вийшов звідти, його живодайно вразило свіже повітря з прочинених дверей. Він витер собі шию долонею, і та повернулася назад у поту.

Вийшов Каллаген:

— Ви ще не закінчили, — сказав він.

Без слів, Бен вступив назад, але на коліна не став. Каллаген дав йому покуту — десять «Отченашів» та десять «Радуйся Марій».

— Я цієї не знаю, — сказав Бен.

— Я дам вам картку з текстом цієї молитви, — промовив голос по той бік ширми. — Ви можете їх пошепки промовляти, поки ми їхатимемо до Камберленда.

Бен якусь мить вагався:

— Знаєте, Метт таки мав рацію. Коли він сказав, що це буде важчим, ніж ми думаємо. З нас кривавий піт спливатиме, перш ніж це закінчиться.

— Ато? — промовив Каллаген.

Ввічливо чи з сумнівом? Бен не міг здогадатися. Він опустив очі й побачив, що досі тримає в руці ту коробочку «Джуніор мінтс». Конвульсивними стисканнями пальців правої руки він розчавив її до безформної паперової маси.

  10

Вже було близько першої години, коли вони всі разом залізли до великого «б’юїка» Джиммі Коді і поїхали[264]. Ніхто з них не говорив. Отець Каллаген був у своєму фаховому уборі: сутана, комжа та біла стола з пурпуровою облямівкою. Кожному з них він дав пробірку води з кропильниці і благословив кожного хресним знаменням. У себе на колінах він тримав невелику срібну дароносицю, у якій лежали кілька шматочків гостії.

Спершу вони зупинилися біля Камберлендського кабінету Джиммі, і Джиммі залишив двигун працювати на холостих обертах, поки сам заходив туди. Вийшов він звідти в бахматій спортивній куртці, яка приховувала опуклість револьвера Мак-Казліна, і зі звичайним молотком «Крафтс­мен» у правій руці[265].

Бен подивився на нього з певним захопленням і краєм ока помітив, що Марк з Каллагеном також задивилися. Молоток мав синювату головку з воронованої сталі та обтягнутий перфорованою гумою держак.

— Лихий, авжеж? — завважив Джиммі.

Бен подумав про користання цим молотком на Сюзен, як триматиме його, забиваючи кілок їй між грудей, і відчув, ніби його шлунок спроквола перекидається, як той літак, що виконує повільну «бочку».

— Так, — сказав він і облизнув собі губи. — Він таки лихий, дійсно.

Вони заїхали до Камберлендського «Зупинися і скупися»[266]. Бен і Джиммі зайшли до супермаркету і зібрали весь часник, викладений на овочевій вітрині — дванадцять коробок білувато-сірих головок. Дівчина-касирка, звівши вгору брови, сказала:

— Рада, що цим вечором я не збираюся ні в яку довгу поїздку разом з вами, хлопці.

Виходячи, Бен безадресно промовив:

— Цікаво, на чому заснована ефективність часнику проти них? Щось таке в Біблії, або в якомусь прадавньому проклятті, або…

— Я підозрюю, що це якась алергія, — сказав Джиммі.

— Алергія?

Каллаген уловив останнє і попрохав їх пояснити, поки вони їхали до квіткарні «Північна красуня».

— О, так, я погоджуюся з доктором Коді, — сказав він. — Мабуть, це якась алергія… якщо він взагалі має гамівну дію. Пам’ятаймо, це досі не доведено.

— Дивна думка, як на священника, — сказав Марк.

— Чому? Якщо я мушу прийняти існування вампірів (і схоже на те, що я таки мушу, принаймні наразі), чи не мушу я також сприймати їх як істот поза межами всіх природних законів? Деяких, так напевне. Фольклор стверджує, що їх неможливо побачити в дзеркалі, що вони вміють обертатися на кажанів або на вовків чи птахів — так звані психопомпи — що вони можуть стоншувати свої тіла і прослизати крізь найкрихітніші щілини. Й одночасно ми знаємо, що вони бачать, і чують, і говорять… і, безумовно, вони мають відчуття смаку. Можливо, вони також відчувають дискомфорт, біль…

— І кохання?— запитав Бен, дивлячись прямо перед собою.

— Ні, — сказав Джиммі. — Я підозрюю, що кохання їм недоступне.

Він заїхав на невеличку парковку біля квіткарні у формі літери L, з прибудованою до неї оранжереєю.

Коли вони увійшли, над дверима дзеленькнув маленький дзвіночок і їх накрило важким ароматом квітів. Бен відчув нудоту від ваги солодкавої суміші цих пахощів, йому воно нагадало похоронні салони.

— Вітаю вас.

До них, тримаючи в одній руці вазон, підходив чоловік у полотняному фартуху.

Тільки-но Бен почав пояснювати, що їм треба, як той, похитавши головою, його перебив:

— Боюся, ви запізнилися. Приїздив один чоловік минулої п’ятниці і скупив весь асортимент троянд, які я мав у наявності, — червоні, білі й жовті. Нові я отримаю не раніше середи. Якщо бажаєте замовити…

— Який на вигляд той чоловік?

— Дуже імпозантний, — сказав хазяїн квіткарні, ставлячи долі свій вазон. — Високий, абсолютно голомозий. Пронизливі очі. Курив закордонні сигарети, судячи з запаху. Йому довелося тричі виносити квіти повними оберемками. Він складав їх у багажник якоїсь дуже старої машини, «доджа», я думаю…[267]

— «Паккард», — сказав Бен. — Чорний «паккард».

— Отже, ви його знаєте.

— У певному сенсі так.

— Він заплатив готівкою. Дуже незвично, зважаючи на обсяг придбання. Але, можливо, якщо ви з ним зв’яжетеся,