Читати книгу - "Салимове Лігво"

Вони пішли. У коридорі Бен подивився на Джиммі і спитав:

— Він вам нікого не нагадує?

— Нагадує, — сказав Джиммі. — Ван Гелсинґа[260].

  7

О чверть по десятій Єва Міллер спустилася до підвалу взяти два слоїки кукурудзи, щоб віднести місіс Нортон, яка, за словами Мейбел Вертс, злягла. Більшу частину вересня Єва оперативно гарувала у паркій кухні з консервацією, бланшуючи та вкладаючи овочі до посудин «Болл»[261], запечатуючи домашні конфітюри парафіновими заглушками. Тепер у її бездоганно охайному підвалі з земляною долівкою акуратними рядами стояли на полицях понад дві сотні скляних слоїків — консервування було одною з великих розрад Єви. Пізніше, коли осінь переплине в зиму і наблизяться свята, вона додасть до своїх припасів фарш із сухофруктів.

Запах вразив її, щойно вона відчинила двері підвалу. «Восподи, твоя воля», — бурмотнула вона собі під ніс і почала обережно, неначе вбрідаючи у загиджений басейн, сходити донизу. Її чоловік вибудував цей підвал самотужки, обмурувавши стіни камінням для прохолодності. Час від часу ондатра, або байбак, або норка залізали в широкі щілини і помирали там. Мабуть, саме це й зараз сталося, хоча Єва не могла пригадати, щоби сморід бодай колись бував таким сильним.

Вона досягла долівки підвалу і рушила вздовж стін, мружачись у слабенькому жеврінні двох п’ятдесятиватних лампочок згори. Треба їх замінити на сімдесятп’ятки, подумала Єва. Вона взяла консервацію, кожний слоїк чітко позначений синім написом її власним акуратним почерком КУКУРУДЗА (і в кожному згори скибочка червоного перцю), та продов­жила далі свою інспекцію, навіть протиснулася у закамарок позаду величезного багатоканального бойлера. Нічого.

Повернувшись назад до сходів, що вели нагору, до її кухні, вона знову роззирнулася довкола, нахмурена, руки в боки. Цей великий підвал став значно охайнішим, після того як вона два роки тому найняла отих двох хлопців Ларрі Кроккета, щоб вони збудували за її будинком сарай для знаряддя. Тут лише цей бойлер, схожий на імпресіоністську скульптуру богині Калі, з його безліччю рурок, що вигинаються на всі боки; зимові рами, які їй треба скоро повставляти, бо вже ж і жовтень настав, а опалення таке дороге; стоїть накритий брезентом більярдний стіл Ралфа. Кожного травня вона ретельно чистила пилосмоком його сукно, хоча відтоді, як у 1959 році Ралф загинув, ніхто на ньому не грав. Більше тут майже нічого тепер нема. Хіба що коробка з книжками у паперових палітурках, які вона збирає для Камберлендської лікарні, совкова лопата для розгрібання снігу зі зламаним держаком, перфорована дошка, де на кілочках висять деякі старі інструменти Ралфа; скриня, в якій лежать штори, тепер уже, либонь, геть запліснявілі.

І все таки сморід існував.

Її очі зачепилися за маленькі дверцята, що вели вниз, до овочевого льоху, але їй не хотілося спускатись туди, не сьогодні. Крім того, стіни овочевого льоху суцільнобетонні. Навряд чи якась тваринка змогла б туди пролізти. І все таки…

— Еде, — погукала вона раптово, без жодної на те причини. Безгучний звук власного голосу її налякав.

Цей оклик завмер у непевно освітленому підвалі. Нумо, чому вона це зробила? Що тут, во ім’я Бога, міг робити Ед Крейґ, якби тут навіть було де сховатися? Пиячити? Отак спрожогу вона б не змогла пригадати в Лігві місця більш гнітючого для пиятики, ніж її підвал. Правдоподібніше, що він зараз десь у лісі з тим своїм непутящим приятелем Вірджем Ретбаном, просаджують чийсь бариш.

Однак вона затрималася ще на якусь зайву мить, обкидаючи поглядом підвал. Цей гнилий сморід жахливий, просто жахливий. Вона сподівалася, що їй не доведеться дезінфікувати свій підвал обкурюванням.

З останнім позирком на дверцята льоху вона пішла назад нагору.

  8

Отець Каллаген вислухав їх, усіх трьох, а отже, поки його ознайомлювали з поточним станом справ, уже трохи перейшло за одинадцяту тридцять.

Вони сиділи в просторій і прохолодній вітальні будинку пароха, і сонце лилося у великі передні вікна лавами, які здавалися такими щільними, що хоч їх ріж. Задивленому на порошинки пилу, які мрійливо танцювали у сонячних струменях, Каллагену згадався десь бачений ним старий малюнок. Прибиральниця з мітлою здивовано втупилася очима в підлогу, звідки вона вже змела частину власної тіні. Він зараз почувався дещо схоже на це. Вдруге протягом двадцяти чотирьох годин він зіткнувся з рішучою неможливістю — тільки тепер ця неможливість підтверджена фактами від письменника, від поміркованого з вигляду малого хлопчика та від поважаного у місті лікаря. Та все ж таки неможливість є неможливістю. Неможливо змести власну тінь. Проте, як здається, саме це й сталося.

— Це було б значно легше сприйняти, якби ви могли зараз викликати грозу або збій в електромережі, — сказав він.

— Це щира правда. Запевняю вас, — сказав Джиммі. Його рука потягнулась до шиї.

Отець Каллаген підвівся і дістав дещо з чорного саквояжа Джиммі — два обтятих бейсбольних кийки із загостреними кінцями. Він покрутив один з них у руках і промовив:

— Один момент, місіс Сміт. Це анітрохи не боляче.

Ніхто не засміявся.

Каллаген повернув кілки назад, підійшов до вікна і подивився на Джойнтер-авеню.

— Всі ви дуже переконливі, — сказав він. — І гадаю, я маю додати одну маленьку деталь, якої ще немає у вашій картині.

Він обернувся до них:

— У вітрині меблевої крамниці «Барлоу & Стрейкер» висить оголошення. Там написано: «Зачинено до подальшого оповіщення». Я сьогодні зранку, відразу ж о дев’ятій годині, пішов туди, щоб особисто обговорити довільні твердження містера Бьорка з вашим таємничим містером Стрейкером. Крамниця зачинена і спереду, і ззаду.

— Ви мусите визнати, це збігається з тим, що розказує Марк, — зауважив Бен.

— Можливо. А можливо, це лише випадковий збіг. Дозвольте мені запитати вас знову: ви впевнені, що мусите залучити до цього католицьку церкву?

— Так, — сказав Бен. — Але, якщо доведеться, ми діятимемо без вас. Як на те вийде, я піду один.

— У цьому нема потреби, — промовив отець Каллаген, підводячись. — Слідуйте за мною через дорогу до церкви, джентльмени, і я вислухаю ваші сповіді.

  9

Бен незграбно опустився на коліна в темряві сповідальні, у голові йому мішалося, думки були уривчасті. Їх миготіння було плетеницею сюрреалістичних образів: Сюзен у парку; місіс Ґлік задкує від саморобного хреста з лікарських шпателів, її роззявлений рот — зсудомлена рана; Флойд Тіббітс вилазить з його машини смиканий, одягнений як опудало, нападає на нього; Марк Петрі нахиляється до вікна машини Сюзен. Перший і єдиний раз йому уявилася можливість того, що все це може бути сном, і його втомлений розум завзято за це вхопився.

В око йому впало щось у кутку сповідальні, і він підібрав ту річ, зацікавлений. То була коробочка від «Джуніор мінтс»[262], яка, мабуть, випала з кишені якогось малого хлопчика. Такий безсуперечний доторк реальності. Коробочка була реальна, відчутна на дотик під його пальцями. Цей кошмар був реальним.

Відкрилася маленька засувка. Він подивився туди, але нічого поза нею не побачив. Отвір перекривала непроглядна ширма.

— Що я мушу робити? — запитав він у тієї ширми.

— Скажіть: «Помилуй мене, Отче, бо я грішив».

— Помилуй мене,