Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Сніданок видався… цікавим. Присутність проєкції Чарпатчхе апетиту нас звісно не позбавила, але створила відчутну напружену атмосферу. На-агари не приховували, що не в захваті від такої компанії. Наша пасажирка вдавала, що не помічає цього. Ну або й справді не помічала. Хтозна, які в її раси здібності до емпатії.

Але, на моє величезне полегшення, вона все ж почула попередження Са-арда і більше не питала про наші стосунки.

Нам би самим розібратися, а тут ще цікавляться усілякі.

Хоча... я все одно постійно відчувала на собі її уважний погляд, навіть тоді, коли трансльований нею образ Таньки старанно витріщався кудись в інший бік. Найчастіше на моїх на-агарів.

З одного боку, я в чомусь могла зрозуміти її цікавість. Я безліч запитань ставила хвостатим братам, коли перестала приховувати від них свою присутність у біосинтезоїді. А з іншого... самій бути об'єктом такого спостереження це надзвичайно дискомфортно і навіть неприємно. Починаєш почуватися якимось піддослідним кроликом.

Тому, коли вона, подякувавши за компанію та спілкування, нарешті зникла, не лише візуально, а й із мого внутрішнього сприйняття, я з полегшенням видихнула.

Після цього день пішов собі далі спокійно і навіть рутинно.

На-агари займалися своїми справами, я своїми. Періодично поруч зі мною виникав Шоа-дар, щоб перекинутися парою слів, щоб пообійматися, затиснувши мене в якомусь кутку. Кілька разів на день я бачила і Са-арда. Але його настрій залишався незмінно похмурим та задумливим. А погляди, що я подекуди ловила на собі, обпалювали то голодним вогнем, то крижаним холодом. Здається, ніч, проведена нами втрьох, чимось сильно тригернула змія старшого. Чи це я щось не так зробила? Не знаю навіть, що для моєї душевної рівноваги гірше.

Обідали ми практично у тиші. Вести якісь розмови, коли нас будь-якої миті може почути така обтяжлива, як виявилося, пасажирка, зовсім не хотілося. І, судячи з мовчання братів, не лише мені. Єдине, що я запитала, це скільки нам летіти до рідної планети Чарпатчхе. У відповідь почула, що залишилося вже менше однієї стандартної доби, тож завтра ми, швидше за все, будемо на місці, якщо рухатимемось з тою ж швидкістю.

Майже в такому ж ключі пройшла і вечеря. А потім мене забрав у спальню Шоа-дар. Як я зрозуміла з його пояснень, вони з братом не хочуть залишати кімнату керування без нагляду, поки ми не самі на кораблі. І вирішили чергувати там по черзі.

Засинаючи в обіймах змія молодшого, я мимоволі знову прислухалася до себе, чи хтось не спостерігає. А потім ще подумала, чи не з'явиться Чарпатчхе до Са-арда, поки він там один. Ця думка мене добряче зачепила, змусивши відчути справжнє роздратування, хоча, якщо вдуматися, я чудово розумію, що він аж ніяк не може цікавити її, як чоловік. Ну, все ж таки дуже різні фенотипи. А наша пасажирка не може зацікавити на-агарів. З тієї ж причини.

Проте я не могла позбутися невиразного відчуття… тривоги.

От і мій сон після цього вийшов вкрай тривожним.

Я знову бачила маму. Вона вкотре розповідала мені, як неправильно я живу, як гублю свій потенціал і здібності, даровані мені природою, і особисто нею, звісно ж, здібності заради якихось витребеньок, і що я маю в усьому слухатися матері, а ще краще… дозволити їй зайняти моє місце, щоб вона могла все зробити як слід. І життя моє прожити, як належить, а не абияк.

А коли я за вже сталою гарною традицією знову втекла, грюкнувши дверима, раптом налетіла на Таню, яка казна-звідки там взялася.

− Ходімо зі мною, − посміхнулася сусідка якоюсь ляльковою, неприродною усмішкою. – Вона чекає на нас.

− Хто? − Марно намагаючись вирвати руку з чіпких пальців, я сама не помітила, що дійсно крокую слідом за своєю фальшивою приятелькою. Ми тепер брели якимось кам'яним коридором, ніби витесаним з обсидіана й освітленим дивними світильниками у вигляді голів різних монстрів з полум'яними очима.

− Та, що збирає маски, − широко посміхнулася мені «Таня», і в її погляді з'явилося легке безумство.

Отут мені й стало страшно.

Коридор раптом скінчився. І ми опинилися перед величезними чорними дверима, ніби оповитими темрявою. Ті почали зі скрипом відкриватися.

– Ти маєш увійти та змінитись, – штовхнула мене «Таня». − Не пручайся їй. Це марно.

Не розуміючи, що відбувається, я мимоволі зробила крок уперед, майже переступивши поріг. Але як тільки ніг торкнулася своїми пульсівними мацаками темрява, що стелилася по підлозі, мене пробрало таким жахом, що я всім тілом рвонулася назад.

І знову мене штовхнули у спину.

− Іди. Іди до неї. Ти маєш стати маскою.

Вхопившись руками за одвірок, я щосили боролася за те, щоб не дозволити запхати себе в цю пітьму.

Поки не прокинулася з криком, різко сівши в порожньому ліжку.

− Що з тобою? − почула від дверей в очисний відсік. І вже за хвилину біля мене опинився Са-ард. Вхопивши за підборіддя, спробував зазирнути у вічі. Але я, ухилившись, просто притиснулася до напруженого чоловіка в пошуках заспокоєння та втіхи.

− Просто поганий сон, − пробурмотіла, ховаючись у нього на грудях.

− Не розкажеш? − запитав він, обхоплюючи мене руками.

− Не хочу. Краще обійміть… обійми мене міцніше. Будь ласка. Мені це дуже потрібно.

Тихо зітхнувши, на-агар мовчки притиснув мене до себе. Накрив долонею голову. І так стало добре. Безпечно.

− Чому… ти сердився на мене цілий день? – у своєму сонному стані я змогла дозволити собі набагато більше відвертості, ніж вдень, коли самостійно намагалася зрозуміти, що діється з одним із моїх хвостатих коханців.

− Я не сердився... на тебе, − сказав він з невеликою затримкою та уточненням.

− А на кого тоді? Я ж бачила у твоїх очах злість. − Якщо вже зачепила цю тему, я вирішила, що нерозумно буде відступитися так легко. Я потребувала розуміння.

− Ні на кого, маленька, − ухилився він, як мені спочатку здалося. Але через хвилину додав: − Слово "злість" жодною мірою не є визначенням всього того, що я відчуваю останнім часом.