Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Вітаю, колего! Я можу поговорити з вами?

— Звичайно! Проходьте! – мені здалося, що він чекав на мій прихід. Я підійшла до столу й вмостилася на скриню, в якій зберігався спортивний інвентар. Вчитель закрив журнал і перевів погляд на мене. – Слухаю вас, Софіє Костянтинівно.

— Я класний керівник 11-Б класу, - почала я свою тираду.

— Я знаю, - посміхнувся Валерій Семенович. – Ви прийшли до мене як Софія Костянтинівна чи як класний керівник?

— Як класний керівник 11-Б класу, - посміхнулася у відповідь.

— Дайте вгадаю, дівчата вже наскаржилися, - здогадався він про причину мого візиту.  Не дурний, вже добре.

— Скажімо так, не скаржилися, а розповіли про деякі обставини. Просто вони звикли до одних порядків за попереднього вчителя, а ви впровадили інші. Для них це трохи незвично, – пояснила я. Мені якось було не дуже комфортно говорити з чоловіком про дівчачі проблеми.

— За цієї пенсіонерки взагалі, я дивлюся, ніякої дисципліни не було. Що хотіли, те й творили, – різко висловився – і опустився в моїх очах нижче не вигадаєш.  Страшенно не люблю, коли хтось когось  обгиджує заочно, типу  «усі гівно, а я ізюм».

— Не вам, Валерію Семеновичу, критикувати манеру навчання вчителя зі стажем у тридцять років, якого ви ніколи навіть в очі не бачили. Тут питання в іншому. Особливості фізіології хлопчиків і дівчаток різні, - я веду до одного, а він свою політику гне:

– Коли я навчався у школі, у нас так було. Чому хлопці повинні займатися, а дівчата тим часом сидіти й чорт знає чим займатися?

— У них поважна причина, - нагадала я, і легкий рум'янець залив моє обличчя. – Коли я навчалася у школі, наш учитель фізкультури дозволяв нам грати у шахи, шашки, лото, настільні ігри, м'ячик у лабіринт руками заганяли, пятнашки, нарешті, як варіант.

— Але що мені робити, якщо цього дня здача нормативу біг сто метрів? Усім ставлю оцінку, а ці мають порожні клітини? - вбиває мене фактами педагог.

— Вони можуть здати ці нормативи іншим разом, поза уроком, - запропонувала я вихід.

— У мене ще дві секції у спортивній школі. Я не маю часу для позаурочних здавань, - винищив мої аргументи Валерій Семенович і додав. – Мені це ніхто не оплатить та й не сильно треба.

– Альтернативу все одно можна знайти. Олександра Русланівна якось знаходила?

— Ви хочете сказати, що я некомпетентний як учитель? А ви самі давно у школі? - він розгнівався, і це було видно. Тепер просто нагнітав скандал. Я звикла до подібних випадів старих вчительок, але молодий чоловік із таким сварливим характером? Він падав у моїх очах з кожним словом, з кожною фразою все нижче й нижче.

— Я цього не говорила. Не перекручуйте слова. Просто не можна категорично заявити дітям… - я робила останню спробу пояснити ситуацію, але мене нахабно перебили.

— Дітям? Ха! Ця дура ваша відмінниця, що звикла до потурань з боку вчителів, не диктуватиме мені, що я повинен робити на своїх уроках. Учитель тут я, що хочу, те й роблю.

Як кажуть діти, це був «фініш» із переворотом головного автомобіля  прямо в кювет. Я зрозуміла, що приперлася до чужого монастиря зі своїм статутом, тому вирішила йти й пояснювати ситуацію навіть не завучу, а одразу директору.  У цього немає компромісів, є «я так вирішив, бо я так хочу!»  Зрозумівши, що таку людину мені треба обходити десятою дорогою, поспішила зникнути.

 — Зрозуміло, Валерію Семеновичу. Вибачте, що потурбувала, - я встала, щоб якнайшвидше розчинитися в нетрях шкільних лабіринтів (і хто тільки ці школи будує!), але почула зовсім іншим тоном:

— Та ну цю кончену школу й діточок-дегенератів. Може прогулялися б увечері з вами кудись? - він сидів і милувався сам собою. Так і підмивало кудись далеко парубка послати. Без перспективи повернення. Але ж я культурна.

— То вже якось без мене, Валерію Семеновичу, - скривила посмішку у відповідь, а про себе подумала, що таких козлів я відчуваю за кілометр і не підпускаю навіть на метр, щоб не засмерділи мій особистий простір.

Валерій Семенович якось різко перестав  потрапляти мені на очі, а коли я поговорила з директором про його утиск дівчаток, то й взагалі нажила собі ворога. Тепер усі питання, пов'язані з витівками молодого вчителя, я вирішувала лише через адміністрацію. Валерію Семеновичу уваги вистачало з боку моїх молодих колег, тому він не дуже переживав через мою відмову з ним прогулятися. Робив вигляд, що не переживав. Насправді ж, варто чоловіку відмовити, його інтерес  чомусь зростає. Дивні закони фізики.

Мене ж більше хвилювали нові учні мого класу, точніше їх адаптація у колективі. Борисюк Діма приїхав із сім'єю до діда, щоб мати можливість серйозно займатися спортом. Злегка зухвалий симпатичний хлопчина швидко скинув свою напускну пиху й порозумівся з 11-Б. Навіть виявив симпатію до Берецької Насті. Він мало бував у школі, весь час приносив записки від тренера, але намагався ретельно виконувати завдання всіх вчителів. 

Зовсім інша річ - Соколов Едік. Цей амбітний хлопець у мріях літав десь вище хмар, прагнув висот великого Пеле й рівнявся на Блохіна.  Дуже хотів бути великим футболістом. Тренер знайшов його в Харкові та вмовив батьків віддати до олімпійської школи. У своїй школі Едік був одночасно і мачо, і царем. А тут він потрапив до колективу, де ці титули зайняті. Причому зайняті незрозуміло поки що ким. Лідер цього колективу традиційно копав картоплю, тому Едіку хибно здалося, що в класі місце ватажка (хоча Вовка тягнув і на вождя, такий же патлатий і авантюрний) пустує. Йому натякали на можливість отримати по морді та вилетіти далеко від шкільного паркану, але Едік нікого не слухав і витворяв, що хотів. Мене спочатку він також серйозно не сприйняв. Я думаю, перевіряв, чи можна на голову зручно всістися й ніжки звісити. 

— Пане  Соколов, у вас чотири енки й ви не готові до самостійної, - повідомила я Едуарду, коли той відмовився писати самостійну роботу за Купріним.