Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Нові люди – нові долі,
Нові таємниці, надії та мрії,
Нам обирати, чи будемо в школі
Ми ворогами, чи в рідній стихії?
                                                   
Мало того, що клас поповнився двома новенькими хлопцями - спортсменами, так ще сталася заміна вчителя фізкультури. Олександра Русланівна відсвяткувала у липні своє  п’ятдесятиріччя й, маючи чесний 30-річний стаж, пішла на пенсію. Святе місце порожнім довго не залишилося. На цю вакансію прийшов високий русявий сіроокий  двадцятип’ятирічний фізрук Валерій Семенович Дорошенко. Треба говорити, що у моїх учениць дах зірвало диким ураганом на ім'я «Валерік», а на місце не поставило? І не лише старшокласниці надмірною увагою оточили Валерія Семеновича, а й молоді колеги теж не гребували відвертим фліртом із симпатичним фізруком.

Ось тільки хлопець страждав трохи на зіркову хворобу з вкрапленнями нарцисизму й нікого особливо увагою не балував – тримався на дистанції. Весь вересень по школі тільки й розмов, що про Валерія Семеновича.

З огляду на появи у шкільництві нового фізрука,  входження до мого класу двох хлопців пройшло майже непомітно. Дивлячись для кого. Я помітила. Особливо не подобалося мені нахабство Едіка Соколова. Сформувавши в класі більш-менш доброзичливу атмосферу, заселивши її доброю флорою та фауною, вбивши всіх хижих комашок, я боялася, що нові хлопчики внесуть не найсприятливіші зміни, а, можливо, й зруйнують усе, що я так скрупульозно будувала. Жаль було роботи цілого року.

Та й останній рік, не хотілося його витрачати на постійні розбирання з приводу чергових  підлот. Тому я взяла на озброєння, що мікроконфлікти (а вони неминуче сформувалися б, мене не проведеш) треба гасити в стані зародження, тобто попереджати й видаляти, як бур’ян на городі, в стані бадилиночки.

Як завжди буває, ми ганяємося з мечем за великим і грізним драконом, не знаючи, що маленький готує каверзу куди більшу. Маленьким драконом виявився вчитель фізкультури Валерій Семенович.

Його представили на педраді ще наприкінці серпня, і якось у мене не було можливості (сильно не прагнула) поспілкуватися з Валерієм Семеновичем, щоб зрозуміти, що це за птах. Хоча весь час натикалася на нього й зустрічала його розгублений погляд: то він журнал після свого уроку занесе (а всі ставлять просто в учительській), то в буфеті їдальні за сусідній столик сяде й дивиться тишком-нишком (думає, що я сліпа й не бачу, чи навмисне, розбери його). І аж надто часто ми з ним у коридорі зустрічатися почали  – по п'ять разів на день! А школа у нас велика,  я деяких вчителів днями не зустрічала.

І ось якось моя відмінниця Аліна вся в сльозах приходить і скаржиться:

— Мамо Соня, Валєрік ... ой, Валерій Семенович зовсім припух!

— Це як? – дивуюсь, оскільки, щоб моя тихоня Аліна таке сказала, треба ще постаратися її вивести з себе. Терпляча ж дівка.

— Каже, що всі дівчата, які не ходять на фізкультуру, повинні відпрацьовувати втрачені уроки, - мало не плачучи,  благально дивлячись на мене, пояснювала Аліна.

— Резонне зауваження вчителя. А чого це вони не ходять на фізкультуру? Це такий самий урок, як і всі інші, - заступилася я, так би мовити, вчительська солідарність.

— Соня Костянтинівно, вони ходять, але їм не можна. Ну, це стрибати, бігати. І для здоров'я погано, і прокладки повилітають,  хлопаючи крильцями, – «делікатно» натякнула Аліна на «критичні дні» дівчаток, які збігаються з уроками фізкультури. – Коли була Олександра Русланівна, ми говорили «п.п», тобто «поважна причина» й сиділи на лавках. І нічого ніколи не відпрацьовували. Тільки вона стежила, щоб більше двох «п. п» за місяць не було. Якщо викривала на брехні, тоді прибирали територію. А цей… Скажіть йому щось…

І куди дінешся? Треба було йти та вирішувати ситуацію. Говорити щось… Питання, куди йти? До завуча й просити поставити на місце принципового вчителя мені не хотілося.  Хоча розуміла, що у разі провального походу до вчителя фізкультури, мені доведеться використати цей козир. Саме не до директора, а до завуча. Олена Дмитрівна – жінка, тому вона зрозуміла б мене, а головне, проблему, швидко. Ось і випадок із фізкультурником поговорити представився. Чисто легенда школи, хоча не встиг і двох тижнів пропрацювати. І зарядку зранку проводить, і футбольну команду від школи зібрав, і «Старти надій» збирається проводити. Активності  Валерія Семеновича будь-хто позаздрить. А головне: всі хлопці від нього в захваті, а про дівчаток я взагалі мовчу – ті вже й фотографіями обмінюються. Мені принесли, показують. Ледве розібрала, що на фото молодик на турніку займається. У момент підтягування футболка трохи задерлася, а спортивні штани приспустилися.

— Правда, сексуальний? – запитувала мене Лариса Ніколайчук. Поняття сексуальності у нас з Ларою розбігаються, як очі  й лапи у косого зайця – дивиться в один бік, стрибає чорт зна куди.

— Хто? – питаю, уявляючи, у яких це кущах треба було сидіти з фотоапаратом і як довго підкараулювати, доки у Валерія Семеновича штани злізуть з дупи. Як взагалі не спали ті штани – загадка природи? Ото була б моднява світлина! 

— Як хто? Валерій Семенович, - таким тоном каже, наче я з Місяця і відразу в болото гепнулася. – І тільки не кажіть, що він вам не подобається. Та не повірю.

— Більше того, я не розумію, що ви в ньому таке цінне знайшли? – дивую своїх учениць. Дивляться, як на древню, якій пора в клуб «Кому за…»

— А він вам знаки уваги надає, - вирішила вколоти  Лєнаа Новікова. Ну як же без неї?

— А  що, є  така жінка в школі, якій він ці знаки уваги не надає? - вганяю в ступор ученицю, що зарвалася.

— Гарний чоловік може собі дозволити, - нахабно заявляє.

Як тут не поговорити із такою яскравою зіркою мені, рядовій сірій мишці? Ось тільки не на таку дражливу тему я б хотіла з ним розмови вести. Але вибирати не доводилося.

Валерій Семенович сидів за столом і заповнював журнал у далекому кутку спортзалу, коли я вигукнула прямо з дверей.