Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

– І ще, я насмілилася просити в цілительки допомоги для брата. Що ж, я поясню ситуацію батькові. Ми заплатимо і за це... І нехай я залишуся без мідяка у кишені, але ніколи, чуєте? Більше ніколи до вас по допомогу не звернуся! – по щоці все-таки скотилася сльоза. – А щодо дракона, не переймайтеся. Вам не доведеться рвати дипломатичні зв’язки з Еріком Гульвісою... Геро, ми сховаємо його в моїх родичів. По маминій лінії.

Повисла гробова тиша. Сніг бився об захисний купол. Герман повернувся до мене і рвучко обійняв. Я ткнулася носом у його груди й глибоко вдихнула, щоб не розплакатися.

– Руто, – пролунав поруч тихий голос Лікраніеля, – мені дуже шкода, що все так вийшло.

Я відскочила від Гери й ошелешено втупилася в пониклого блідого Ліка.

– Я не думав, що мої рідні звинуватять вас у тому, у чому ви не винні, – він обвів притихлих ельфів сумним поглядом. – Хранитель Шепоту Рос до вас чомусь не зглянувся, хоч ви й неодноразово зверталися до нього. Адже так, Іггіріє?

Цілителька мовчала, як і всі інші. Погляд Ліка затримався на Васі, але одразу повернувся до Іггірії.

– Він зійшов до Рути, – й кивнув у бік брата: – Рані, ти не втрачаєш можливості звинуватити мене в егоїзмі. Так от, рівень твого – просто зашкалює. Моя тобі добра порада: якнайшвидше одружися з цією... – Лікраніель замовк, добираючи слова, – ...лайливою Ши-Рансою. І нехай вона народить тобі двох дітей. Бажано дівчаток. І нехай вони будуть її копією. Особливо за характером. Живіть довго і щасливо… – Лік замовк, а потім продовжив, дивлячись на цілительку: – Не хвилюйся, Іггіріє, ми всі повернемося до Ситова... Тільки додому я більше не повернуся. Мені нічого робити там, де до моїх друзів ставляться як до речей.

Ніхто з нас не помітив, як опустилися густі фіолетові сутінки. Герман приклацнув пальцями – під куполом спалахнуло кілька магічних вогнів.

– Опупиріти, поспілкувалися, – пролунав у тиші голос Шафрана. – Ось тобі, білочко, і горішки в цукрі!

Тільки ніхто не розсміявся. Пауза затягнулася.

– Ти й зараз говориш, як закінчений егоїст, – у тиші пролунав глухий голос Скріраніеля, у якому бринів неприхований біль. – Ти думаєш тільки про себе, і зовсім не думаєш про батьків. Піде він... а як сприймуть цю новину вони і, як їм буде боляче, ти, звісно, не думаєш.

– Батьки мене зрозуміють, – не здавався Лік. – Я дорослий. І можу приймати будь-які рішення. І неважливо: правильні вони чи ні. Виток Спіралі Маятника або струсить пил із мого вчинку, або виведе на новий рівень.

Я стояла, роззявивши рота. Це сказав безтурботний навіжений Лікраніель? Веселун, задирака і балагур? Я подивилася на нього іншими очима. Ні, зовні він залишився таким самим. Але в глибині його очей світилося щось таке, що в одну мить перетворило його з хлопчиська на юнака. Два брати стояли один навпроти одного, гордовито дивлячись у вічі, однаково задравши підборіддя і, стиснувши губи. Лише сліпий не помітив би їхньої разючої схожості. Колір волосся не береться до уваги. Правду кажуть: кров не водиця.

– Час плине, – прокашлявся Богріс, нагадуючи мету нашого прильоту. – Треба готуватися до обряду.

У небі кресонула блискавка, прогримів грім і на галявину обрушилася злива. Канріка з Діергом зміцнили купол. Ши демонстративно відвернулася обличчям до витоку, а Іггірія про щось тихо перемовлялася з Васею. Кхибра, Тіа та Альгін спостерігали, як Богріс діставав із сумки магічні предмети й розкладав їх на землі. Лік і Рані продовжували грати в витріщалки. Дощ барабанив по невидимому куполу, а пориви вітру розмазували струмені дощу.

«Гриб! – згадала я. – Треба полити гриб!»

– Геро, дай флягу з водою, – я дістала коробочку зі зручної Оффутиної сумочки і зняла плащ. Присівши навпочіпки, я натягнула його наметом, щоб не проникало світло, відкоркувала флягу і полила на дотик. Гриб у темряві блиснув лимонним світлом, висвітлюючи себе. А потім над ним повисло дві веселки – одна чорна, друга звичайна. Вони немов оперізували гриб хрест-навхрест. Я встигла розгледіти кулястий, вкритий дрібними пластинками, як яйце грифона, капелюшок, під яким ховалася ніжка. Веселки, немов дим, розтанули, я зачинила коробочку. І вчасно, під плащ заглянула тролиця.

– Рут, ти настільки образилася на ельфів, що вирішила сховатися?

– Ні, потім поясню.

Я відкинула плащ і підхопилася.

– Мені потрібна твоя кров, – підійшов до мене Гріс.

– Багато? – З дитинства не люблю кров. Особливо дивитися на свої садна і подряпини, яких у мене було безліч. Не боюся, ні. Просто не люблю.

– Не дуже, – голос його прозвучав якось непереконливо. Гріс дістав довгу ритуальну голку з черепом на кінці, в очницях якого блиснули смарагди. – Дай ліву руку.

Я простягнула йому тремтячу руку.

– Відвернися, якщо боїшся.

– Я не боюся, – хоробро відповіла я і простягнула руку.

Різкими рухами він проколов два пальці. Голка увійшла глибоко, і здалося, що пальці пробиті до кісточок. Я не стрималася і зойкнула. Кров тонкими цівками побігла по руці. Богріс опустив мою долоню донизу, підставив під неї невеличку жертовну чашу, вирізану просто в черепі якоїсь тварини, – собачий, чи що? – і зашепотів заклинання. На стінках чаші спалахнули зеленуватими вогниками руни. Він немов із коров’ячого вимені зціджував із пальців кров, раз у раз натискаючи на подушечки.