Читати книгу - "Майстер"

чекав, дослухаючись. І от, по короткій перерві, знову почулися звуки; Генрі припустив, що то, напевне, Андерсен скидає із себе сорочку. Марилося, що скульптор стоїть у темній кімнаті голий до пояса, а потім випростовує руку, навпомацки шукаючи нічний убір. Генрі не знав, що Андерсен робитиме потім. Може, він звільниться від штанів і підштаників, а потім стоятиме голий перед люстерком і вивчатиме свою зовнішність, дивлячись на легку засмагу на шиї, що з’явилася тільки сьогодні, милуючись усім своїм міцним тілом, удивляючись у ясну блакить своїх очей і не вимовляючи при цьому жодного звуку.

Аж ось почувся іще якийсь короткий рип, неначе Андерсен змінив позу. Генрі уявив собі його кімнату: темно-зелені важкі штори та світло-зелені шпалери, килимки на підлозі та величезне старовинне ліжко, яке леді Волслі змусила його купити, а ще лампи, що стоять на маленьких столиках обабіч ліжка, що їх, напевне, Бурджесс Нокс, за своїм звичаєм, засвітив, погасивши в усіх кімнатах велике світло. Лежачи на спині у власному ліжку, Генрі відклав набік книжку, яку до цього читав, і, хоча його власна лампа ще горіла, заплющив очі, щоб уявити свого гостя, яким довершеним і енергійним у світлі ламп здається його голе тіло, якою гладенькою та м’якою на дотик видається його шкіра, як знову порипують дошки підлоги, коли він, іще раз обдивившись себе в люстерку, одягає нічну сорочку та повертається до ліжка. Запала глибока тиша; Генрі чув тільки власне дихання. Він чекав, не рухаючись. Андерсен, подумалось, уже ліг. Генрі було цікаво, чи він лежить у темряві, чи продовжує читання. Потім почулося коротке кахикання, наче скульптор прочистив горло, і знову все стихло. Генрі взяв до рук книжку і повернувся до перерваного читання, з усіх сил намагаючись зосередитися на тексті. Тільки шурхіт перегортуваних ним сторінок порушував тишу, що обійняла Лемб-Хаус.

НАСТУПНОГО РАНКУ під чистим небом вони пішли на прогулянку Раєм, доки Бурджесс Нокс пакував Андерсенові речі, а шотландець начисто передруковував оповідання, готові до того, щоб бути розісланими по журналах. Після ланчу, коли валізи чекали в передпокої, а до потяга на Лондон залишалася ще добряча година, вони займалися тим, що відганяли ос від десертів, які винесли із собою на таці до саду.

Генрі не знав, які спогади про перебування в Раї залишаться в Андерсена, як і не відав напевне, наскільки щирим був його друг, коли сказав, що жалкує про те, що мусить від’їздити так скоро, але обіцяє невдовзі повернутись і на довше затриматись у Лемб-Хаусі. Він був помітно знервованим у передчутті майбутньої дороги, але Генрі не відчував заздрості до цього його стану, хоч і значною мірою ним цікавився. Він знав, що в Нью-Йорку, а потім і в Римі, Андерсен приваблюватиме до себе людей, які захоплюватимуться його чудовою зовнішністю та неспокійною вдачею. Генрі відчував до нього дивне почуття захисника і власника. Він уявив собі Андерсенову матір у Ньюпорті, її зусилля прилаштувати своїх дітей у світі та як цей один, представник золотої молоді, прямодушний і непевний, вразливий і, звичайно ж, такий непостійний у листуванні, займає всі її думки, як сильно вона бажає повернути його додому, так само, як Генрі хоче затримати його тут, біля себе. Але Андерсен, подумав Генрі, готовий до чого завгодно, тільки не до домашнього життя, у будь-якій його формі. Ця думка про глибокий конфлікт між Андерсеновим богемним життям та його амбіціями, так ретельно випестуваними під час перебування в Римі, та потребами, побоюваннями та бажаннями його матері захопили Генрі своєю драматичністю.

Та він бачив, що Андерсен не цікавиться драмами. Він — залюблений у майбутнє. Зараз він, у всіх сенсах, являє собою молодого чоловіка, котрий радісно чекає на свій потяг. Він відчуває приязнь і вдячність, але понад усе бажає швидшого початку майбутньої подорожі.

Андерсен узяв Генрі за руку, а потім і обійняв його, доки його багаж затягали в купе.

— Ви були таким добрим до мене,— сказав він.— Ваша віра в мої можливості так багато для мене значить.

Він іще раз міцно обійняв Генрі, а потім розвернувся і зайшов у потяг, недоладно упхнувши дрібну монету в руку Бурджесса Нокса, дякуючи йому за послуги.

Генрі та Нокс залишилися на пероні, Нокс стояв непорушно, а Генрі махав рукою вслід потягу, що відвозив Андерсена з Рая до Лондона.

Глава 11

Жовтень 1899 р.

АНДЕРСЕН, ЯКИЙ МАВ безліч намірів, у день від’їзду між іншим запитав у Генрі про плани на найближчий час, куди, скажімо, він волів би поїхати, що хотів би написати, кого, можливо, чекав у гості, щоб не була порожньою кімната в Лемб-Хаусі, так швидко звільнена ним самим. Генрі трохи повагався, а потім, усміхнувшись, сказав, що сподівається наступні місяці присвятити спокійній праці над оповіданнями і що, гадає, йому пощастить не мати натхнення до написання нового роману аж до настання нового року.

Пізніше, коли Андерсен уже поїхав, він, чомусь, пожалкував про те, що не сказав йому, що, власне, чекає на гостей, на приїзд свого брата Вільяма, його дружини Еліс і Пеґґі — племінниці Генрі. А ще він пошкодував, що не розказав Андерсенові про свою з’яву на сцені після прем’єри «Ґая Домвілля». Йому так легко і приємно було грати роль успішного та впевненого в собі письменника. Генрі подумав, чи не могло б це на два чи три дні затримати Андерсена в Лемб-Хаусі, та вирішив, що навряд чи це б сталось, адже молодого скульптора не цікавлять колишні поразки, він зосереджений виключно на майбутніх тріумфах. Ясна річ, Андерсена спантеличила б участь Генрі в такому страшному та катастрофічному проекті, як «Ґай Домвілль», тож Генрі порадів із того, що не розкрив стулок своєї мушлі перед юним другом, доки той гостював у Раї.

Його вразила Андерсенова готовність, із якою він звинувачував свого батька та, особливо не добираючи слів, розповідав про свої близькі, але складні, стосунки зі старшим братом. Оскільки він сам не відповів взаємністю, нічого не розповівши про численні дивацтва Генрі Джеймса-старшого та про постійне Вільямове бажання боляче вколоти молодшого брата, бо вважав, що батько та Вільям, попри все, найперше заслуговують на його лояльність, Генрі не міг звинувачувати Андерсена, котрий, очевидно, вирішив, що господареві Лемб-Хауса немає чого сказати з цього приводу.

Під час їхніх розмов у Римі, а потім і в