Читати книгу - "Симпатик"

Він похитав головою і випив своє рисове вино кольору розведеного молока. Я облизав губи, і комендант нічого не помітив, хоча мій зневоднений язик страшенно скреготів, торкаючись ламких губ.

— Ми могли б розстріляти всіх полонених, — сказав він. — Наприклад, вашого друга Бона. Асасин «Програми Фенікс» заслужив на розстрільну команду. Те, що ви його захищаєте і виправдовуєте, погано впливає на ваш характер і ваші судження. Але комісар милостивий, він вважає, що кожного можна реабілітувати, навіть якщо він і його американські господарі вбивали всіх, кого хотіли. На противагу американцям та їхнім маріонеткам, наша революція виявляє свою щедрість, давши їм шанс спокутування через працю. Чимало з цих так званих лідерів ані дня не працювали на фермі. Як можна вести в майбутнє сільськогосподарське суспільство, не маючи уявлення про життя селянина?

Не турбуючись про те, щоб знову накрити тканиною банку, він налив собі ще випити.

— Непорозуміння — один зі способів охарактеризувати те, чому деякі полонені вважають, що їх погано годують. Звісно ж, я знаю, що вони страждають, але ми всі страждали. І мусимо страждати й далі. Ця країна зцілюється, і це триватиме довше за саму війну. Однак цих полонених цікавлять лише власні страждання. Вони не зважають на те, через що пройшла наша сторона. Я не можу змусити їх зрозуміти, що вони отримують більше калорій на день, аніж солдат революції під час війни, аніж селяни в таборах для біженців. Вони вважають себе жертвами, замість того щоб перевиховуватися. Ця впертість показує, скільки ще їх треба перевиховувати. Хоч ви й норовистий, та все ж значно випереджаєте їх. Тут я згоден з комісаром щодо вашого перевиховання. Я саме нещодавно з ним говорив про вас. Він дуже толерантний до вас. Навіть не проти того, що ви звете його безликим чоловіком. Ні, я розумію, ви не дражнитеся, просто описуєте, як є, але він доволі чутливий щодо свого… стану. Хто б не був? Він хоче зустрітися з вами сьогодні ввечері. Це справжня честь. Жоден полонений ще не зустрічався з ним особисто, хоч ви й не полонений. Він хоче прояснити з вами певні питання.

— Які питання? — запитав я.

Ми обидва глянули на мій рукопис. Аркуші були зібрані в охайний стос на бамбуковому столі, придавлені камінцем, усі 376 сторінок, написані при світлі ґноту в мисці з олією. Комендант постукав по аркушах середнім пальцем, якому бракувало кінчика.

— Які питання? — сказав він. — З чого б почати? О, вечеря.

У дверях з’явився з бамбуковою тацею охоронець, ще хлопчик з хворобливо жовтим відтінком шкіри. Охоронці вони були чи полонені, чоловіки в цьому таборі здебільшого мали саме таку жовту шкіру — або ж хворого, гнилого відтінку зеленого, або ж хворого, смертного відтінку сірого. Відповідальні за таку кольорову гаму були тропічні хвороби й шкідливе харчування.

— Що це?

— Лісовий голуб, суп з маніока, смажена капуста та рис, сер.

Смажені ніжки й грудка лісового голуба змусили мене залитися слиною, бо до мого щоденного раціону входив лише варений маніок. Навіть коли я помирав з голоду, маніок доводилося силою пхати до рота, а тоді він цементувався на стінках шлунка і сміявся з моїх спроб його перетравити. Харчування тільки маніоком було неприємне не лише на смак, гастроентерологічні перспективи теж були неприємні, бо в результаті виходила або болюча і тверда цеглина, або її вибухова рідка протилежність. Як наслідок, запалена піранья ануса постійно гризла мій зад. Я відчайдушно намагався привчити свої кишки до розкладу, знаючи, що охоронець винесе коробку для патронів, призначену для цього, о восьмій, однак сплутаний пожежний шланг моїх нутрощів випорожнювався, коли хотів, часто саме після того, як охоронець повертався з порожньою бляшанкою. Тоді її рідкий і твердий вміст переброджував більшу частину дня і ночі — гидка суміш, від якої бляшанка проржавіла наскрізь. Однак я не мав права скаржитися, як мені сказав охоронець з дитячою пикою.

— Ніхто не виносить щодня моє лайно, — казав він, дивлячись на мене в щілину в залізних дверях. — А тебе обслуговують, хіба що зад тобі не витирають. Що скажеш на це?

— Дякую, сер.

Я не міг називати охоронців товаришами, бо комендант вимагав, щоб моя історія лишалася таємницею, щоб ніхто її не розкрив.

— Комісар наказав, щоб захистити вас, — сказав мені комендант. — В’язні вб’ють вас, якщо розкриють вашу таємницю.

Тож це знали лише комісар і комендант, що з часом почав викликати в мене котячі відчуття залежності й відрази водночас. Він змушував мене переписувати зізнання, постійно викреслюючи слова своїм синім олівцем. Але в чому я зізнавався? Я не зробив нічого поганого, крім того що піддався західному впливові. Втім, комендант був правий. Я був норовистий, бо ж цілком міг скоротити термін свого перебування тут, написавши те, чого він від мене хотів. «Хай живе партія і держава. Ідіть за славним прикладом Го Ші Міна. Розбудовуймо прекрасне й досконале суспільство!». Я вірив в ці слогани, але не міг змусити себе їх записувати. Я міг сказати, що отруєний Заходом, але не міг написати це на папері. Лишити ці кліше на папері здавалося таким само злочином, як убити людину, — я міг це визнати, а не зізнатися, бо вбивства Сонні та огрядного майора в комендантових очах злочинами не були. Однак, визнавши те, що для когось буде злочином, я не міг доповнити ці вчинки ще й описуючи їх.

Мій опір тому, як слід писати зізнання, дратував коменданта, що він повторив мені за вечерею.

— Ви, мешканці Півдня, задовго жили задобре, — сказав він. — Звикли до біфштексів, доки ми на Півночі голодували. Ми очистилися від жиру та буржуазних нахилів, а от ви, байдуже, скільки разів переписуєте своє зізнання, не можете ці нахили винищити. Ваше зізнання повне моральної слабкості, егоїзму та християнських упереджень. Ви не виявляєте відчуття колективізму, віри в історичну науку. Не висловлюєте потреби пожертвувати собою задля порятунку нації та служби народу. Тут годиться ще один вірш То Гоу:

Я син десятків тисяч родин,

Молодший брат десятків тисяч знищених життів,

Старший брат десятків тисяч малих дітей,

Які живуть без дому, в постійному голоді.

Проти То Гоу ви комуніст лише на словах, а на практиці — буржуазний інтелігент. Я не звинувачую вас. Важко втекти від свого класу та роду, а ви зіпсовані обома сторонами. Ви мусите змінити себе, як і Дядько Го, і Керманич Мао наказували буржуазній інтелігенції. Хороша новина в тому, що ви виявляєте проблиски колективної