Читати книгу - "Симпатик"

— Правду кажете, сер. — Лісовий голуб і суп з маніоку почали розчинятись у моєму шлунку, поживні речовини давали мозкові енергію. — Цікаво, що ви скажете про Карла Маркса, Товаришу Коменданте. Бо ж «Капітал» написаний не зовсім для народу?

— Маркс писав не для народу? — Раптом я побачив темряву печери коменданта в його збільшених зіницях. — Облиште! Бачите, який ви буржуазний? Революціонер мусить бути скромний перед Марксом. Але не сумнівайтеся, він вилікує ваш елітизм і західні нахили. Він збудував сучасну оглядову кімнату, де особисто наглядатиме за останнім етапом вашого перевиховання, коли вас з американця знову зроблять в’єтнамцем.

— Я не американець, сер, — сказав я. — Якщо моє зізнання про щось і каже, то чи не про те, що я антиамериканець?

Певно, я сказав щось украй смішне, бо комендант справді розсміявся.

— Антиамериканець уже містить у собі американця, — мовив він. — Чи ж ви не бачите, що американцям потрібні антиамериканці? Звісно краще, щоб тебе любили, ніж ненавиділи, але так само краще, щоб тебе ненавиділи, ніж ігнорували. Те, що ви антиамериканець, робить вас реакціонером. Щодо нас, після перемоги над американцями ми перестали означати себе як антиамериканців. Ми просто стовідсоткові в’єтнамці. Вам теж треба спробувати стати таким.

— З усією повагою, сер, більшість наших земляків не вважають мене одним з них.

— Це зайва причина для вас більше старатися, щоб довести, що ви один з нас. Ви вочевидь вважаєте себе одним з нас, принаймні інколи, тож це вже прогрес. Бачу, ви доїли. Що скажете про лісового голуба? — Я визнав, що було смачно. — Що, як я скажу вам, що це евфемізм?

Комендант уважно дивився на мене, а я знову глянув на крихітні кісточки на своїй тарілці, ретельно обсмоктані, так щоб не пропала жодна крихта м’яса, жодна зв’язка. Байдуже, що це було, від додаткової порції я не відмовився б.

— Дехто називає цю тварину пацюком, а мені більше подобається «польова миша», — сказав він. — Але це не має особливого значення, так? М’ясо є м’ясо, ми їмо те, що маємо їсти. Знаєте, я якось бачив, як собака їсть мозок нашого батальйонного медика. Фу. Не звинувачую собаку. Він їв мозок тільки тому, що нутрощі вже з’їв інший собака. На полі бою всяке можна побачити. Але ми не марно втратили всіх тих людей. Бомби, скинуті на нас повітряними піратами, не потрапили на нашу батьківщину, не кажучи вже про те, що ми звільнили лаосців. Так чинять революціонери. Ми жертвуємо собою, щоб урятувати інших.

— Так, Товаришу Коменданте.

— Годі серйозних розмов, — він накрив мариноване немовля сукном. — Я хотів особисто привітати вас із завершенням письмового етапу вашого перевиховання, байдуже, що, на мою думку, ви ледве впоралися. Ви маєте радіти з того, як далеко зайшли, навіть якщо вам і слід критично ставитися до тих обмежень, що очевидні у вашому зізнанні. Ви хороший учень і ще можете стати діалектичним матеріалістом, бо цього від вас потребує революція. Тепер підемо до комісара.

Комендант подивився на свого наручного годинника, що колись був моїм.

— Він на нас чекає.

Ми вийшли з помешкань коменданта, пройшли повз бараки охорони до невеликої долини, що розділяла два пагорби. Моя ізоляційна камера містилася саме тут, одна з десятка цегляних печей, де нас тушкували у власному соку і де полонені вистукували повідомлення олов’яними чашками по стінах. Вони розробили свій простий код спілкування і доволі скоро навчили й мене. Серед того, що я дізнався, було те, як вони мене поважають. Моя героїчна репутація походила здебільшого від Бона, що часто передавав мені привіт через сусідів. Він разом з ними вірив, що мене виокремили й ізолювали через моє палке республіканство та роботу в спецслужбі. Вони звинувачували комісара в тому, як складалася моя доля, бо ж це він стояв на чолі табору, і про це знали всі, зокрема комендант. Мої сусіди бачили комісара зблизька на щотижневих політичних лекціях, і видовище це було страшне. Хтось проклинав його і радів його стражданням. Однак в інших ця безликість викликала повагу, як знак його відданості та жертви, навіть якщо принесена вона була тій справі, яку бранці зневажали. Охоронці теж говорили про безликого комісара з сумішшю жаху, страху та поваги й ніколи не глузували. З комісара не можна глузувати, навіть його товаришам, бо ніколи не знаєш, коли один з них може доповісти про таке антиреволюційне мислення.

Я розумів, що моє тимчасове утримання в цих маргінальних умовах необхідне, бо революція мусить бути пильна, але я не розумів і сподівався, що комісар зможе мені це пояснити, чому охоронці боялися його, чому взагалі революціонери боялися одне одного.

— Чи ж ми не товариші? — питав я коменданта на одній з ранніх зустрічей.

— Так, — відповів він, — але не всі товариші досягли одного рівня ідеологічної свідомості. Хоча я й не надто радію тому, що мені доводиться шукати схвалення комісара з певних питань, визнаю, що він знає теорію марксизму-ленінізму та ідеї Го Ші Міна значно краще за мене. Я не вчений, на відміну від нього. Такі люди ведуть нас до справді безкласового суспільства. Однак ми викорінили не всі елементи антиреволюційного мислення і не повинні пробачати антиреволюційних помилок. Ми мусимо бути пильні, навіть одне з одним, але переважно — з самими собою. Проведений у печері час навчив мене, що найважливішу боротьбу не на життя, а на смерть ми ведемо з собою. Іноземні загарбники можуть вбити моє тіло, однак тільки я можу вбити свій дух. Цю науку слід закарбувати в серці, саме тому ми даємо вам на це стільки часу.

Поки ми піднімалися схилом до квартири комісара, мені здалося, що я вже витратив на цю науку забагато часу. Ми зупинилися біля сходів, що вели на його балкон, де на нас уже чекали охоронець з дитячою пикою та ще троє його товаришів.

— Тепер головний над вами комісар, — сказав комендант, похмуро вивчаючи мене з голови до п’ят. — Скажу чесно. Він бачить у вас значно більший потенціал, аніж я. Ви залежні від такого соціального зла, як алкоголь, проституція та жовта музика. Ви пишете в неприйнятній, контрреволюційній манері. На вас лежить відповідальність за смерті товариша Бру та Годинникаря. Ви навіть не змогли зіпсувати той фільм, який ображає нас і показує в невигідному світлі. Якби все залежало тільки від мене,