Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

З його губ злетів короткий смішок, залишивши на підборідді тонкий серпанок із кривавих бризок.

— Ось так?

Ноги в чоловіка підкосилися. Він спробував утриматися, та рука відмовила, й він гупнувся на землю, перекотившись на спину. «Усе просто. Схожі притягуються». Дарклінґова власна сила. Власна кров Морозова.

— Блакитне небо, — промовив Чорний Єретик.

Я озирнулась. І вдалині побачила його — бліде мерехтіння, майже повністю затулене чорним туманом Зморшки. Волькри мчали подалі від нього, шукаючи схованки.

— Аліно, — видихнув Дарклінґ.

Я опустилася поруч із ним навколішки. Нічєвої припинили нападати. Вони кружляли й галасували навколо нас, не знаючи, що робити далі. Мені здалося, наче я побачила серед них Ніколаї, котрий заклав дугу до клаптика синього неба.

— Аліно, — повторив Дарклінґ, шукаючи пальцями моїх.

Я здивувалася, помітивши, що на очах знову набрякли сльози. Чоловік потягнувся вперед і торкнувся кісточками пальців моїх мокрих щік. На його поплямованих кров’ю губах з’явилася слабенька усмішка.

— Мене хтось оплакуватиме. — Він опустив руку, наче вона заважка. — Без могили, — попросив, стиснувши мою руку, — щоб її не спаплюжили.

— Гаразд, — відповіла я.

Сльози заструменіли сильніше. «Від тебе нічого не залишиться».

Він здригнувся. Заплющив очі.

— Ще дещо, — промовив. — Назви мене ще раз на ім’я.

Дарклінґ був древній, і я це добре знала. Та цієї миті він був просто хлопчиком, геніальним, благословенним занадто потужною силою, приреченим на вічність.

— Александре.

Його повіки здригнулися.

— Не залишай мене самого, — пробурмотів він. І відійшов.

Нас накрило якимось схожим на глибоке зітхання звуком, що скуйовдив моє волосся.

Нічєвої вибухнули, розлетівшись від вітру, мов попіл, залишивши переляканих солдатів та гриш витріщатися туди, де вони щойно були. Я почула пронизливий крик і, підвівши погляд, побачила, як у Ніколаї зникли крила, темрява потяглася від нього чорними вусиками і хлопець гупнувся на пісок.

Зоя кинулася до нього, намагаючись уповільнити падіння потоком висхідного вітру. Я знала, що мені слід ворушитися. Слід щось зробити. Та мені здавалося, наче я не можу змусити власні ноги зробити крок. Я гупнулася на землю між Малом і Дарк­лінґом, остання з нащадків Морозова. Моя вогнепальна рана кровоточила. Я торкнулася шкіри на шиї. Вона здавалася голою.

Мов у тумані, помітила, що Дарклінґові гриші відступають. Дехто з опричників теж пішов, світло досі лилося з них неконтрольованими нападами й поштовхами. Я не знала, куди вони прямують. Мабуть, назад до Крібірска, де попередять поплічників про загибель володаря. А може, вони просто тікали. Мене це не турбувало.

Я почула, як перешіптуються Толя з Тамарою. Розібрати слів не вдавалося, та поразка в їхніх голосах чулася чітко.

— Нічого не залишиться, — тихо повторила я, відчуваючи порожнечу всередині, порожнечу всюди.

Сонячні солдати раділи й розкидали навколо себе переможні арки зі світла, що випалювало Зморшку. Дехто виліз на Дарклінґові скляні скіфи. Інші вишикувалися рядком, поєднуючи промені світла, стріляючи водоспадом сонячного сяйва в тонкі залишки темряви та змушуючи Зморшку тремтіти, мов збрижена хвиля.

Вони так раділи своєму тріумфові, так голосно плакали, сміялися, що я мало не проґавила його — ледь чутне хрипіння, слабке, неможливе. Я спробувала відігнати його, та мене щосили накрило хвилею надії, таким непереборним бажанням, що готове було розірвати мене зсередини.

Тамара схлипнула. Толя вилаявся. І тоді я почула його знову: дивовижний звук, із яким Мал рвучко втягнув повітря.

Нас вивезли зі Зморшки на одному з Дарклінґових скіфів. Зоя без зусиль заволоділа командуванням на побитому скляному човні, а тоді взялася відволікати допитливих сонячних солдатів, поки Толя з Тамарою завантажили нас на палубу, заховавши під важкими пальтами й широкими кефтами. Дарклінґове тіло загорнули в сині шати когось із його полеглих Пекельників. Я дала обіцянку і збиралася дотриматися її.

Верескуни — Зоя, Надя та Адрік, усі живі й неушкоджені настільки ж, наскільки до початку битви, — напнули чорні вітрила й понесли нас над мертвими пісками так швидко, як дозволяла їхня сила.

Я лежала поруч із Малом. Він досі страждав від жахливого болю, непритомніючи і повертаючись до тями. Толя продовжував працювати з ним, перевіряв пульс і дихання.

Я почула, як десь на кораблі розмовляє Ніколаї, його голос був хрипкий і спотворений тією темною штукою, що скористалася хлопцем. Хотілося піти подивитися на нього, побачити його обличчя, переконатися, що з ним усе гаразд. Проте я втратила багато крові й не могла зосередитися, стомлена свідомість мріяла відпочити. Коли очі почали заплющуватись, я схопила Толю за руку.

— Я загинула тут. Зрозумів?

Він насупився. Думав, наче я марю, та я мусила переконатися, що велетень мене почув.

— Це була моя мученицька смерть, Толю. Я прийняла її тут і сьогодні.

— Санта-Аліно, — тихо промовив хлопець і притиснувся губами до кісточок моїх пальців у вишуканому жесті, наче джентльмен на балу.

Я помолилася всім справжнім Святим, аби він зрозумів мене.

***

Кінець кінцем мої друзі гарно попіклувалися про мою смерть і ще краще — про воскресіння Ніколаї.