Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Вони відвезли нас назад до Томік’яни і заховали в клуні позаду преса для сидру на той випадок, якщо раптом повернуться сонячні солдати. Ніколаї вони змусили причепуритися, постригли, напоїли солодким чаєм і нагодували черствим хлібом. Женя навіть знайшла для нього форму Першої армії. За кілька годин він уже прямував до Крібірска в оточенні близнюків, Наді та Зої, вбраних у взяті з мерців сині кефти.

Вигадана ними історія була проста: принц був у Дарклінґовому полоні і прямував на страту до Зморшки, але зміг утекти і з допомогою Сонячної Святої переміг ворога. Лише кілька людей знали, що трапилося насправді. Битва була жорстоким безладом, велася майже в суцільній темряві, і я підозрювала, що Дарклінґові гриші й опричники занадто переймалися власними втечами чи благаннями про королівське помилування, аби сперечатися щодо нової версії розвитку подій. Це була гарна історія з трагічним фіналом — Сонячна Свята віддала життя за Равку і її нового короля.

Більшість часу в Томік’яні минуло, мов у тумані. Запах яблук. Туркотіння голубів на кроквах. Малове дихання поруч зі мною. Якось подивитися на нас прийшла Женя, і я подумала, що вона сниться мені. Рубці з її обличчя не зникли, але чорної шкірки на них уже майже не було.

— Твоє плече теж, — усміхнулася вона, — пошрамоване, але вже далеко не таке страшне.

— А твоє око? — запитала я.

— Втрачене назавжди. Проте я дуже полюбила свою пов’язку. Гадаю, вона додає мені трохи розпусності.

Я, мабуть, заснула, адже наступне, що пам’ятаю, — біля мене стоїть з укритими борошном руками Міша.

— Що ти пік? — поцікавилася я, ледве вимовляючи слова.

— Імбирний пиріг.

— Не яблучний?

— Мене вже нудить від яблук. Хочеш помішати глазур?

Пам’ятаю, що кивнула і знову заснула.

***

Зоя з Тамарою прийшли подивитися, як ми, пізно вночі й принесли новини з Крібірска. Схоже, ефект підсилювачів дістався аж до сухопутних доків. Вибухова хвиля збила з ніг гриш і портових робітників, а коли з усіх отказанців у радіусі дії полилося світло, розпочалися сутички.

Помітивши, що Зморшка розпадається, люди наважилися увійти в неї й узялися руйнувати її. Деякі повитягали пістолі й почали стріляти у волькр, змушуючи їх зібратися в кілька останніх зграй, а тоді прикінчивши. Подейкували, наче кільком чудовиськам удалося втекти подалі від світла та знайти собі деінде глибокі тіні. Тепер поміж портовими робітниками, сонячними солдатами й опричниками, котрі не втекли, від Неморя залишилося кілька темних вихорів, що зависли в повітрі чи повзли над землею, схожі на загублених потвор, які відбилися від зграї.

Коли Крібірска дісталися чутки про Дарклінґову загибель, у військовому таборі розпочалася справжня веремія… і туди впевненим кроком увійшов Ніколаї Ланцов. Він улаштувався в королівських покоях, почав збирати капітанів Першої армії та командирів Гриші й просто віддавав їм накази. Задля укріп­лення кордонів хлопець зібрав решту військових угрупувань, розіслав повідомлення до узбереж, збираючи Штурмгондів флот, і, схоже, впорався з усім цим без сну та з двома розтрощеними ребрами. Більше нікому не вистачило б на це вмінь, годі й казати про нерви, а надто якомусь молодшому синові, котрого позаочі називали байстрюком. Та Ніколаї готувався до цього все життя, а я знала, що в нього справжній дар досягати неможливого.

— Як він? — запитала я в Тамари.

Вона помовчала, а тоді відповіла:

— Його переслідує те, що сталось. І різниця досі помітна, хоча не думаю, що її хтось зауважить.

— Може, й так, — додала Зоя, — та я ще ніколи не бачила нічого схожого. Якщо він зробиться ще чарівнішим, люди кидатимуться йому під ноги, аби новий король Равки просто наступив на них. Як тобі вдавалося протистояти його чарам?

— Гарне питання, — пробурмотів поруч зі мною Мал.

— Виявилося, що смарагди мене не цікавлять, — пояс­нила я.

Зоя закотила очі.

— Як і королівська кров, сліпуча харизма, неперевершене здоров’я…

— Годі, можеш уже зупинитися, — підказав трекер.

Я притулилася головою до його плеча.

— Все це досить привабливо, але моя справжня пристрасть — безнадійні випадки.

Чи, правду кажучи, один із них. Безнако. Мій безнадійний випадок, з яким я знову віднайшла надію.

— Навколо самі ідіоти, — пожалілася Зоя, проте всміхнулася.

Перш ніж повернутися з Зоєю до головної будівлі, Тамара перевірила наші рани. Мал був слабкий, та з огляду на те, що він пережив, цього варто було очікувати. Дівчина зцілила вогнепальну рану в мене на плечі, і, якщо не зважати на тремтіння й синці, я почувалася як нова копійка. Принаймні запевнила в цьому всіх. На тому місці, де колись була сила, я відчувала біль утрати, наче муляла фантомна кінцівка.

Я задрімала на матраці, який притягли до клуні, а коли прокинулася, Мал лежав на боці, розглядаючи мене. Він був блідий, а сині очі здавались аж занадто яскравими. Витягнувши руку, я торкнулася рубця в нього на підборідді, того, який він отримав у Фієрді, вперше полюючи на оленя.

— Що ти бачив? — запитала я. —Коли…

— Коли помер?

Я легенько штурхнула хлопця, і він підморгнув.

— Бачив Іллю Морозова верхи на єдинорозі з балалайкою в руках.

— Дуже смішно.

Хлопець відсунувся і обережно підклав руку під голову.

— Нічого не бачив. Пам’ятаю лише біль. Здавалося, ніж розпечений, наче він вирізає серце з грудей. А тоді нічого. Лише темрява.

— Ти зник, — сказала