Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Аналізи показали, що в Аврори виснаження.

Її кров була занадто бідна на кисень, і мене вмовили залишити доньку на сеанс інфузійної терапії. Щоб їй стало легше на кілька днів.

Але мене відразу попередили, що вводити сильнодіючий препарат не можна. А отже, на Аву чекає багато болю без будь-яких гарантій.

Того дня в мене сильно заболіло серце.

Тому що я зіткнулася з найважчим страхом дорослої людини. Сімейної людини. Найсильніший страх будь-якої матері — страх втратити дитину.

Біда підкралася непомітно.

Через те, що я була зайнята кар'єрою. Стосунками зі своїм босом. І розлученням із чоловіком-зрадником. Я випустила з уваги прогрес хвороби. Не помітила, як моя крихітка кашляла все частіше. Скаржилася на кошмари уві сні. Прокидалася раніше за всіх і багато малювала, щоб не концентрувати свою увагу на хрипах.

Аврора не розуміла, що з нею відбувається. А я легковажно сподівалася, що ця недуга залишилася в минулому. Мені казали, що астма не повернеться. Якщо донька правильно харчуватиметься, достатньо спатиме, уникатиме алергенів, житиме в чистому будинку без пилу.

Та варто було їй вирушити до школи, як усе пішло шкереберть. І тепер я не знала, що робити.

Взяла таксі до роботи і розуміла, що вже обід. Я втратила половину дня. І проситиму Жданова про ще більший відгул.

Я маю її врятувати.

Не знаю, як. Але це мій обов'язок.

— Яна Володимирівна! Яна Володимирівна! — мчала за мною секретарка. — Я вам увесь ранок дзвоню, але не можу додзвонитися!

— Знаю, — кинула я, не зменшуючи кроку. — Роман Миколайович у себе?

— Зачекайте-зачекайте! — цокала Ілона підборами, наздоганяючи мене в коридорі. — Але ж його немає відсьогодні...

— Як це, немає?

Я загальмувала на вході в приймальню. Через що секретарка влетіла мені просто в спину.

— Ой... вибачте... — виправдовувалася вона, поправляючи блузку. — Але ж тепер замість нього ви.

— Що?

Я окинула поглядом приймальню. І побачила там купу народу. Люди сиділи на диванчиках і стільцях. Частина — просто стояли, бо місць не вистачало.

У когось — шкіряний портфель, у когось — папка з документами. Хтось тримав папери просто в руках. І всі вони юрмилися в черзі до керівника.

— Роман Миколайович поїхав у відрядження. До Франції. А вас призначив виконуючою обов'язки директора підприємства... Ви хіба не бачили наказ?

— Ні... — мотала я головою і судомно ковтала від нервів. — Який ще наказ?

— Про ваше призначення. Він вийшов одразу після наказу про підвищення до заступника. Роман Миколайович сказав мені, що ви в курсі і відсьогодні за головну... у нас... — додала Ілона з непевністю в голосі. — Хіба ні?

Я ще раз подивилася на весь цей натовп людей. Стиснула зуби від напруги. Без перебільшень — це був би виклик. Якби в іншому в мене було все добре. І тільки аврал на роботі змусив нервувати.

Але зараз. Коли Аврора між небом і землею. І я сподівалася знайти в Романі помічника. Може, навіть рятівника.

Це була просто катастрофа.

— Дай мені хвилину. Я зателефоную Роману Миколайовичу. І уточню деякі деталі.

Зайшовши в його кабінет, я зачинила двері.

Там і справді було порожньо.

Чистий стіл. Жодного папірця.

Ні попереджень.

Ні вибачень за те, що кинув мене під танки. Ні пояснень, що взагалі сталося. Чому так різко знадобилося полетіти в іншу країну.

Я реально шкодувала, що погодилася на роль заступника. Усе прокручувала в голові нашу розмову — коли він запропонував, а я зопалу погодилася. Уявляла, як кажу Ромі тверде «ні».

Проте який тепер у цьому сенс, якщо Жданов провів моє призначення наказом. І ще одним наказом призначив мене в.о. на час своєї відсутності.

— Так, Яно. Слухаю тебе.

— Рома, що це означає? — Він замовк. — Рома, ти чуєш мене?! Що відбувається?! Чому я дізнаюся, що виконую обов'язки директора, в найостаннішу чергу?!

Він не поспішав відповідати.

Замість цього витримав паузу.

І сказав:

— Прошу не звертатися до мене на ім'я, коли ми в діловій обстановці.

Я опустила смартфон і стиснула зуби від роздратування.

— Я тут одна. Можеш не переживати з цього приводу. Ніхто не чує нашої розмови.

— Тоді що ти хотіла дізнатися?

— Де ти?

— У Марселі. Це південний берег...

— Я знаю, де це. Просто я трохи здивована, що ти полетів до Франції, не попередивши мене. До того ж, Ілона каже, що нібито я В.О. Це правда?

— Ти хотіла більше відповідальності. Отримай її. Тепер ти мій заступник. І маєш бути готова до подібних ситуацій... Ти ж бачила наказ?

— Не було ніякого наказу!

— Я надіслав його тобі на пошту.

Мене знову кинуло в тремтіння.

Я психувала. Ситуація мене неприємно шокувала. Роми немає. На мені висить управління фірмою. Я до цього не готова. Зовсім не готова. Я не знала, що так буде. Я не могла бути до цього готова. Просто не могла.

— Вибач, але мені зараз геть не до пошти. У мене дитина захворіла. В Аврори стався...

— Найми доглядальницю, — перебив Роман. І продовжив давати вказівки. — Виріши це питання якомога швидше. І негайно займися контрактом із «Будмашем». Їхній юрист телефонував мені вже двічі. Чому ти його досі не прийняла?

— Я ж кажу, — тремтів у мене голос від безвиході, — Аврорі погано. Дуже погано. Вона дуже хвора. Я не можу її кинути й зайнятися справами. Усе не так просто, як здається, Рома.

Він важко зітхнув.

Комусь щось відповів на сторонню тему. Я чула грюкіт автомобільних дверцят. Він кудись ішов. Займався своїми справами. Там. На узбережжі Середземного моря. У той час як я варилася тут у власному соку.

— Гаразд. Що сталося? Що з твоєю донькою?

Я хотіла розповісти, але губи стиснуло спазмом.

Добре, що він мене не бачив у ту хвилину.

Бо я здавалася похмурою тінню.

— В Ави повернулися напади астми. Дуже різко і сильно. Вона знову задихається, як було два роки тому. Але тепер усе серйозніше, сильніше. Сьогодні їй стало погано просто в школі. Вона втратила свідомість і впала на парту. Я просто не знаю, що ро...