Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Мої очі наповнюються вологою, що починає зрадницьки текти щоками, й особливо часто в моменти, коли з вуст романтика, з яким я переплітаю наші пальці, лунає те заповітне та хрипле "Je t'aime"... Щось у моїх грудях у ці хвилини стискається, а потім небавом вибухає, подібну вулкану, та розтікається магмою всім моїм єством.

— Ти плачеш? Моя дівчинко, будь ласка, не треба, — сколихує моя емоційність душу чоловіка. — Янголе... — прагне достукатись моєї свідомості він і своїми пальцями прибирає цівки сліз із мого обличчя. — Янголе, будь ласка, я хочу, щоб ти усміхалась, а не плакала. Хочу, щоб ти була щасливою. Що зробити, щоб ти усміхнулась?

— Нічого... — ледь чутно промовляю та відвертаю своє обличчя, щоб зібратися з думками.

— Певна? — недовіряє мені сіроокий.

— Чому питаєш? Щось ще вигадав? Це не всі подарунки? Ще буде подорож на небеса, де янголам і місце? — цікавлюся, іронізуючи.

— Що ж. Розкусила. Прийдеш додому й там буде тобі ще один... сюрприз. Але то таке, точно не пов'язане з небесами. Звісно, я розумію, що це Запоріжжя, прифронтова зона, але ні — в такі подорожі я не хочу тебе відправляти. Можу лише запропонувати поїздку у Львів... Але така поїздка для тебе буде лише в один бік.

— У Львів? — з інтонацією здивування запитаю. — Це ти мене з собою гукаєш? Хочеш забрати з прифронтової зони?

— А чом би й ні?.. Йди від Харитона, — несподівано каже він і голос його в цей момент стає грубим.

— Що? — невільно здригаюсь  при згадці цього імені.  А потім примушую себе відсторонитись різко від Сашка, картаючи себе за цю хвилину слабкості. Ці сльози та обійми не мали статися... Це все не припустимо.

— Знаєш, Сашо... Я дякую тобі. За все. За твою увагу, за ці сюрпризи, за те, що пам'ятаєш про мої мрії. Дякую за те, що взагалі приїхав, за подаровану іграшку вчора і... І за те, що викликався допомогти на кухні. Але... Але не проси нічого подібного взамін.

Така моя поведінка та слова спантеличує чорнявого романтика. Він запитально вдивляється в мої очі, а його долоня обпікає мою щоку своїм дотиком. А потім лунає щиросердна обітниця:

— Це не взамін. Моя дівчинко, це все від щирого серця. Цим усім я просто хочу сказати тобі, як ти для мене важлива. Так, я знаю, можливості у мене не ті, як у Даниленка. Може й подарунки він робив тобі яскравіші, ніж я, і квіти дарує часто живі, а не зі стрічок, і прикраси дорожчі, а не за двісті гривень, як ця брошка. Проте... Хоч я нічого не маю, крім кохання для тебе, втім обіцяю, що моя увага, моє серце завжди будуть твоїми...

Я розчулююсь від почутого так, що аж дихати стає неможливо... На додачу чорнявий ще й нахиляється до мене, здається, щоб поцілувати після своєї промови... Але я відбиваю ніжності.

— По-перше. Прибери свою руку! Я заміжня жінка! Не чіпай мене. А по-друге. Піти від Харитона — це прохання, порада чи наказ? — реагую гостро-зверхньо, бо така вимога у мого розуму.

— Це... суб'єктивна думка, — отримавши відкоша, мій залицяльник намагається триматися гордо. — Такий собі погляд збоку... Він тебе ж зовсім не цінує.

Даю собі веління розсміятись проти власної волі.

— І як ти це з'ясував? Те, що він мені не допомагає на кухні ще нічого не означає. Та і я сама в цьому винна. Колись Харитоша хотів ось так, як ти мені допомагати, різати, смажити, але він все робив не так, як треба було мені і я сама відсторонила його від ролі помічника. Тому він не допомагає, бо я все хочу сама робити... То вчора просто тебе та Стаса не хотіла образити й дозволила допомогти, — свідомо кажу неправду, бо насправді Даниленка так виховала мама. В їх сім'ї кухня — територія винятково жіноча й готуванням їжі чоловіки не займаються апріорі.

Саша мружиться. Певно, вловлюю мої фальшиві ноти. Втім, лишає цю тему. Частково.

— Нехай буде так. Але ж кохання. У вас його немає.

— З чого такі висновки? — скептично пирхаю. — Все у нас є. І кохання, і взаємоповага... І гроші, які вирішують сотні проблем.

Сіроокі очі розширяються.

— Гроші? Ти з ним через гроші?.. Не вірю.

— І не вір. Взагалі що хочеш, то й роби. Чому лізеш не у свої справи? — вдаю, що гніваюсь, сумніваючись, чи не занадто перегинаю палицю з цим.

І неочікувано мій слух ріже гучне освідчення:

— Лізу, бо кохаю тебе! Кохаю й не хочу, щоб ти страждала! А ця гнида знущається з тебе і я не можу на це дивитись!

На якусь секунду кам'янію, зніяковівши. Але повертаюсь до тями.

— Знущається? Якби не так. Саша, ця, як ти сказав, гнида, сплачує мої дорогі сеанси психотерапевта, щомісячні консультації та лікування у гінеколога. Зрештою, скоро він можливо сплатить і ЕКО мені. Або взагалі сурогатну матір знайде, яка народить нам малюка. І все це, Сашо, до твого відома, проблеми, які з'явились після тебе, — буквально плююся отрутою брюнету в очі, знаючи, що моя промова його зламає і він зречеться своїх слів... Але це не точно...

— Зрозумів, — натомість сухо промовляє чоловік у чорному, помітно зажурившись. — Не маю більше жодної претензії до твого чоловіка...

— А до мене? До мене щось маєш? Щось хочеш від мене? — провокативно питаю.

— Як можу? Ти ж... Ти ж чужа дружина, — звучить розбито голос... Такий чудовий, такий омріяний мною голос — наймилозвучніший чоловічий голос у світі...