Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— То все? Претендувати на чуже не посмієш? Забирати у Львів із собою теж? І торкатися мене більше не будеш? — цілеспрямовано насичую свою репліку їдкістю, вже спланувавши подумки, що скажу далі.

Саша підіймає руки вгору, демонструючи цим безмовне підкорення моїй волі.

— Що ж. Добре. Чемний хлопчик, — схвалюю таку реакція із задоволенням, не приховуючи цього. — Знаєш, мої батьки мені казали в дитинстві, щоб я не чіпала речі, якими не можна гратися: "Очі дивляться, а руки не торкаються." Дуже слушна вказівка, скажи? Те ж саме можна сказати й про чужих дружин.

— І не посперечаєшся... — глухо лунає відповідь людини, котра зі мною поруч, до якої доторкнутися можна, просто зробивши один рух...

І я роблю цей рух, на одну секунду заплющивши очі. Похитнувшись легко торкаюся чоловічих вуст своїми. І одразу ж відхиляюсь у своє вихідне положення.

Сашко від такої спонтанної дії оживає.

— І що це було? — зникає його пригніченість, накликана моїми словами. І вже й усмішка, хоч і недовірлива ще, грає в кутиках його губ.

— Нічого... Перевіряю, а що роблять вуста, — вдаю безневинність, ніби дуже погана актриса.

— Отже... Руки не торкаються, а губи торкатись можуть?

— Ага... Про губи батьки нічого не говорили.

Наші погляди перетинаються. Усміхаючись, ми розуміємо один одну без слів. І наступної миті ми обоє тягнемось вустами в одну точку між нами... За цим наступає хвилина палкого та щирого поцілунку, в який я вкладаю всі свої почуття, яким ще не час бути прокоментованими та вбираю всю ласку свого спокусливого чарівника, котрий своєю присутністю розфарбував мої сірі дні та додав у них яскравості та емоцій. Мене вимушує відірватись від такого чутливого процесу лише руки Сашка, котрі згрібають мене в обійми.

— Гей! Я ж сказала без рук! — осмикую його.

Сашко дивується, поглянувши на мої руки, якими я обвила його шию в момент злиття наших уст.

— Але ти ж... Чому це мені не можна обіймати тебе, а тобі мене можна?

— Бо це я заміжня. Мене чіпати не можна. А ти в нас вільний парубок. Розлучений вже. Адже так? Чи я чогось не знаю?

Сіроокому стає смішно.

— Впізнаю свою Ліку. Моя дівчинка. Моя мрійниця. Моя фантазерка, — кличе він мене так, як і колись. — Тобі про мене все відомо. Я твій. Роби зі мною, що хочеш.

— Хм, а це вже цікаво. Отже, можу робити, що хочу? Гаразд. Сам напросився.

Бездумно торкаюся його вуст знову. І роблю це так, наче це мій останній поцілунок у житті, розчиняючись у цих відчуттях повністю. Та Саша перехоплює мою ініціативу й поглиблює поцілунок.

Коли ж робимо перерву, щоб вдихнути повітря, мені хочеться пожартувати:

— А це ж у нас урок французької мови? Так? А з яких пір у в курс вивчення французької входить урок із засвоєння французького поцілунку?

— Бонус-плюс іменинникам, — підтримує мене сміхом і грайливістю звабник, перед яким мені важко встояти сьогодні. — Але ще ж не кінець заняття. Шановна моя ученице, ви погано засвоїли цей самий французький поцілунок. Треба ще потренуватися.

____

Champagne?* — шампанське.