Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Чорний замок Ольшанський 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

409
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорний замок Ольшанський" автора Володимир Семенович Короткевич. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 97 98 99 ... 101
Перейти на сторінку:
Видно, вдалося на останньому шляху туди шмигнути непомітно в кущі. Варта недолічилася одного.

— Тепер ми вже не довідаємось… — почав було я.

— Чому не довідаємось? — сказав Щука. — Чудово довідаємось. Свідок, який почав приходити до пам'яті. Варто було врятуватися, жити стільки років таким нещасним. І щоб на порозі одужання зустріла смерть. От вам і втеча від дійсності.

— І теж не без вашої вини, — зціпивши зуби, кинув я Ольшанському. — Коли справа зайшла б про вашу шкуру і шкуру обездоленого такими ось, як… Ви обрали б свою шкуру, а не шкуру нещасної людини. Що він перед найвищими міркуваннями? Абстрактний гуманізм… А як щодо конкретного людиноненависництва?

— Не треба занадто злити мене, — сказав Ольшанський.

— А скількох ви з вашою байдужістю смертельно скривдили?

— Не треба його перевиховувати, — сказав Хилинський. — Марна справа.

— Марна, — сказав господар, — я Ольшанський. А ви що думали? Останній. Інших нема. Вивелися. Неперевиховані.

— А жили. На жаль. Не як ті, отруєні війною, що помирали. Убивці й жертви.

— У вбивців, на жаль, була сила й хитрість. Підла. Як той Гончаронок-Бовбель спритно свою «втечу від самого себе» владнав! Втік, посидів у болоті, а іншим роздзвонив, що напередодні розгрому з-під бандитського розстрілу втік. Ще й в героях ходив… А за товкач свій як тримався! За гроші і за життя. Гроші зради, гроші крові — вони для вас закінчилися! Кінець! Тепер справжній кінець.

— Кінець, — сказав Ольшанський. — Тільки в мене не такий, як ви, може, думаєте. Я останній, і я відійду, як сам захочу, і тією стежкою, якою захочу.

— І тільки не зможете зробити так, щоб бути високої думки про свої вчинки, про своє життя. Навпаки, самооцінка в останні хвилини буде найпідліша. Пекло невіруючих. Гірш за якісь там пекельні казани.

— У моїй волі — перервати спогади. Навіть якби ви мене не викрили — я відмовився б від продовження цієї комедії.

— Чому?

— Мені набридло жити. Жити набридло. Серед цієї вакханалії вбивств, через цих бандюг. І Лопотуха. Боялися, що викриє, — геть його. І Зоя, коли зрозуміла, що загинула через неї людина, — не витримала. Одне діло обманювати, і зовсім інше — смерть, в якій ти винен.

— Страх. І мене спробували перестріти з ножами, а коли не вдалося — замурувати в підземеллі. Предок ваш був великий мастак — ну, й ви недалеко від нього пішли. Хоча й чужими руками.

Сиділи мовчки, пригнічені. Не можу поручитися за інших, але я почував себе так. Горіли за вікнами численні міські вогні, різноколірні, від соложаво-оранжевих до мертвотно-зеленавих. Згасали одні, спалахували інші, ніби хтось дуже повільно грав кнопками на пульті невідомої велетенської машини. І тільки сині «денні» вогні вуличних ліхтарів та червоні тривожні вогні телевежі були незмінні. А мені було образливо, як завжди, коли на моєму шляху траплялася людина, яка безповоротно і не так розпорядилася собою.

Ольшанський дивився на них ніби востаннє, та так воно, мабуть, і здавалося. І йому, і мені.

— Жити Шабликою? — спитав він. — Жити собою? Жиховичем?

— Космичем, — підказав Хилинський.

Не був би він собою, якби не спробував перевірити, а що воно вийде і з такого протиставлення.

— … Космичем ще куди не йшло. Принаймні знає мету, вміє йти і йде. Через небезпеку, підозри, плітки. Бачите, які я компліменти кажу вам, Космич? Закиньте там за мене слівце вашому богу гуманності. Може, років на два раніше випустить з казана… Або як там ваш письменник, історик отой, писав… Ну, там ще чорт писав дисертацію: «Величина абсолютного оптимального тиску в котлоагрегаті для пропарювання грішників…» Так от, Хилинський, Космичем, іншими такими бути не можу, іншими — не хочу. Я — Ольшанський. І помру як Ольшанський. Досить, що все життя інкогніто.

— Ну, добре, — сказав я. — Пахольчика ви прибрали тому, що основний свідок вашої діяльності, що багато знав, що втягнув вас у вбивства, що дисципліну порушив, перевищив «повноваження». Незважаючи на вашу заборону, все-таки розпоряджався рештками наркотику. А Кухарчика? А двірника навіщо? Нешкідливий, із запитаннями лізе повсюди, де не треба. І тільки.

— От за таке «тільки». Але я Пахольчика пальцем не торкнув.

— І то правда, — сказав я. — Навіщо вам було? Ви поінформували Висоцького, а той, оскільки тоді не залишав Ольшанку, розпорядився життям продавця… ну, скоріш за все через того молодика зі сміттям. Так? А Кухарчик, видно, просто мав нещастя бути свідком, влізти на свою голову в справу саме тоді, коли цей, із сміттям, виконував наказ Висоцького.

— Так.

— Той був і без того заплямований. «Третій» і «четвертий» під час першого нападу на мене — це й були вони, Пахольчик і майбутній його вбивця. Із сміттям. Більше від нього нічого й не зостанеться.

— Розберемося, хто, де, коли і в що вмокав пальці, — сказав Щука. — Тут уже на високому рівні піде справа.

— Пахольчика мені було шкода, — сказав Ольшанський. — Не кажучи вже про духом винного двірника… Тоді я й вирішив, що, коли нитка доведе й до мене, я не старатимуся відвести од себе удар. Я ніби камінь у горах зрушив з місця. І пішла лавина убивств. Шкода, що я забруднився з цією сволотою. — І дуже серйозно, так, що неможливо було не повірити, сказав: — Я дав тільки слід. І цей слід привів до загибелі багатьох. А втекти ось хоча б від цієї вашої появи мені було дуже легко. Тільки я не мав права на втечу, не висловивши вам усього.

— Як втекти? — спитав Щука.

— А ви он там, у шухляді, візьміть пістолет. Мені він не знадобився і не знадобиться.

Щука встав, висунув шухляду письмового стола і дістав звідти «вальтера».

— Ні, я не шпигун, — розмірковував далі лікар. — І не бандит. Це їм пасує. Мені пасувало більше, і я ним погано розпорядився. Мені й грошей звідти не треба було. Реліквії деякі.

— Для самоповаги?

— Мало я доброго зробив у житті, то ось.

— І нащо це?

— Міркуйте як раніше — будете академіком. Розкопаєте іще таке — бути вам відомим. Це передбачення людини, якій небагато лишилося жити… Жити? А хто сказав, що мій рід заслуговує право на життя? Отож-бо… Але так само вірно, як те, що не заслуговує, так і те, що це мій рід, що я — його краплина і іншим бути не можу, і що дороги мені від нього нема. Отже, один висновок. — Махнув рукою, нібито відкидаючи щось: — Я давно підготувався і до висот, і до смерті. Тільки довго не знав, що переможе. Готовий був ще в сороковому, у Варшаві.

1 ... 97 98 99 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний замок Ольшанський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний замок Ольшанський"