Читати книгу - "Світанок"

Я зважувала кожен крок, перш ніж ступити, аналізувала власний настрій, печіння в горлі, розташування родини навколо мене. Оцінювала, наскільки сильною почуваюся і наскільки швидко вони змогли би приборкати мене. Моя ступа була зовсім повільною.

І раптом дитина, яка весь час крутилася на руках Розалії, щомиті виказуючи дедалі більше роздратування, голосно та пронизливо схлипнула. І всі зреагували так, ніби — як і я — ще ніколи не чули її голосу.

Її вмить оточили, одна я закам’яніла на місці. Крик Ренесми пронизав мене, пришпиливши до підлоги. Дивним чином очі мої напружилися, наче от-от вибухнуть.

Й от уже Ренесму гладять усі без винятку руки, заспокоюють. Усі, крім моїх.

— Що сталося? Вона поранена? Що таке?

Джейкобів голос був найголоснішим — він перекрикував усіх решту. Я вражено спостерігала, як він потягнувся по Ренесму, а потім просто вжахнулася, коли Розалія без заперечень віддала дитину йому.

— Ні, з нею все гаразд, — заспокоїла його Розалія.

Розалія заспокоювала Джейкоба?!

Ренесма цілком охоче пішла до Джейкоба, пхнула його в щоку своєю крихітною ручкою, а тоді розвернулася та знову потягнулася до мене.

— Бачиш? — мовила до нього Розалія. — Вона просто хоче до Белли.

— Вона хоче до мене? — прошепотіла я.

Очі Ренесми — мої очі — нетерпляче втупилися в мене.

Едвард миттю опинився обіч мене. Він легенько поклав долоні мені на передпліччя й підштовхнув вперед.

— Вона чекала на тебе майже три дні, — сказав він.

Тепер ми стояли буквально за крок від неї. Здавалося, вона випромінювала хисткі гарячі хвилі, які обпікали мене.

А може, просто це Джейкоб тремтів. Наблизившись, я помітила, як трусилися в нього руки. І попри його очевидне хвилювання, обличчя його було таким спокійним, якого я вже давним-давно в нього не бачила.

— Джейку, не переймайся через мене, — мовила я до нього. Я панікувала, бачачи Ренесму на його тремтячих руках, але намагалася опанувати себе.

Він насупився до мене, очі його застигли, наче й сам, уявивши Ренесму в мене на руках, не менше запанікував.

Ренесма радісно загукала й потягнулася, раз у раз стискаючи в кулачки свої маленькі ручки.

І в цю мить щось усередині мене клацнуло і стало на місце. Її плач, її знайомі очі, те, що вона, здавалося, ще більше нетерпеливилася возз’єднатися, ніж я, — все це склалося в якусь цілком природну мозаїку, коли вона простягнула кулачки, щоб подолати відстань між нами. Зненацька вона стала цілком реальною, і звісно ж, я знала її. І таким природним було зробити останній крок, покласти руки туди, де вони лягають так природно, і притягнути її до себе.

Джейкоб витягнув свої довгі руки так, щоб я могла пригорнути Ренесму до грудей, але не відпустив її. Коли його і моя шкіра діткнулися, він легенько здригнувся. Шкіра його, яка й так завжди здавалася мені гарячою, зараз обпекла мене, як відкрите полум’я. Вона була майже такої самої температури, як і шкіра Ренесми. Відрізнялася хіба на один-два градуси.

Ренесма, схоже, й не зауважила холоду моєї шкіри — чи вже звикла до цього.

Вона звела на мене очі та знову всміхнулася, показавши рівненькі зубки і дві ямочки на щоках. А тоді вельми цілеспрямовано потяглася до мого обличчя.

Щойно вона це зробила, всі руки навколо нас напружилися, очікуючи на мою реакцію. Та я навіть не помітила цього.

Я важко дихала, приголомшена й налякана дивним, тривожним образом, який зринув у голові. Відчуття було, наче то — дуже чіткий спогад (я бачила його водночас і очима, і внутрішнім зором), але зовсім незнайомий спогад. Крізь цей образ я втупилася в очікувальне обличчя Ренесми, намагаючись збагнути, що відбувається, силкуючись зберігати спокій.

Попри те, що образ був приголомшливим і незнайомим, він був якимсь неправильним — я начебто упізнала своє обличчя в ньому, своє старе обличчя, але ніби обернене навпаки. Я швидко втямила, що бачу власне лице так, як його бачать інші, а не як я сама в дзеркалі.

Моє обличчя зі спогаду було перекривленим, спустошеним, вимащеним кров’ю і потом. Незважаючи на це, у видінні воно розпливлося в благоговійній усмішці, а карі очі засвітилися з чорних кругів, що залягли навколо них. Образ збільшився, моє обличчя наблизилося до точки спостереження — і знагла зникло.

Ручка Ренесми впала з моєї щоки. Вона усміхнулася ширше, знову на щоках з’явились ямочки.

В кімнаті стояла цілковита тиша, чути було тільки серцебиття. Ніхто не дихав, окрім Джейкоба та Ренесми. Мовчанка тривала; схоже було, всі чекали, щоб я щось сказала.

— Що… це… було? — спромоглася видихнути я.

— Що ти бачила? — зацікавлено запитала Розалія, визираючи з-за Джейкоба, який у цю мить здавався не на своєму місці й вельми заважав. — Що вона тобі показала?

— Це вона мені показала? — прошепотіла я.

— Я ж сказав тобі, що це важко пояснити, — муркнув Едвард мені на вухо. — Але воно добре спрацьовує як засіб спілкування.

— То що це було? — запитав Джейкоб.

Я кілька разів швидко кліпнула.

— Ну. Я. Мені здалося. Але вигляд у мене був жахливий.

— Це єдиний спогад, який у неї був про тебе, — пояснив Едвард. Очевидно було, що він теж бачив цей образ у її голові, коли вона мені його показувала. Він і досі кулився, голос його був хрипким від пережитого спогаду. — Вона дає тобі знати, що встановила зв’язок, вона знає, хто ти.

— Але як вона це робить?

Ренесма не переймалася через мої витріщені очі. Вона легенько всміхалася й тягнула мене за пасмо волосся.

— А як я чую думки? Як Аліса бачить майбутнє? — риторично запитав Едвард і стенув плечима. — Вона має дар.

— Цікавий поворот, — зауважив Карлайл до Едварда. — Її дар начебто протилежний твоєму.

— Справді, — погодився Едвард. — Мені цікаво…

Я усвідомлювала, що вони продовжують дискусію, але не зважала. Я вдивлялася в найпрекрасніше обличчя на світі. Її гаряче тіло палило мені руки, нагадуючи про той час, коли чорнота мало не перемогла, адже в світі не лишилося жодної опори. Нічого, що могло б витягнути мене з руйнівної чорноти. У ту мить я подумала про Ренесму та знайшла те, що ніколи не відпущу.

— Я теж тебе пам’ятаю, — тихо сказала я їй.

Було цілком природно нахилитися до неї і притиснути вуста їй до чола. Пахла вона чудово. Від аромату її шкіри в мене запекло горло, але я легко це проігнорувала. Ніщо