Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

З цими словами нещасна заридала й пішла геть, а Роза Мейлі, приголомшена дивним побаченням, схожим скоріше на скороминуще сновидіння, ніж на реальну дійсність, опустилась на крісло, силкуючись дати лад своїм думкам.

Розділ XLI,

який містить нові відкриття й показує, що несподіванки, як і біди, ніколи не ходять поодинці

Скрутне становище, в якому опинилась Роза, було для неї справжнім випробуванням. Вона відчувала нестерпне, жагуче бажання розкрити таємницю Оліверового походження і водночас не могла порушити обіцянки — не розголошувати того, що нещасна жінка, з якою вона щойно розмовляла, довірила їй, як юній і чистій дівчині. Слова й поведінка Ненсі зворушили серце Рози Мейлі, і тепер любов до її вихованця злилась з іншим почуттям, таким же щирим і палким, — з бажанням напровадити знедолену людину на путь покаяння й вселити в неї надію.

Вони мали пробути у Лондоні лише три дні, а потім на кілька тижнів поїхати на далекий морський курорт. Була північ — уже минув їхній перший день у столиці. На що їй зважитись? Що можна вдіяти за сорок вісім годин? Або як відкласти подорож, не викликаючи підозри?

Містер Лосберн ще гостював у них і мав залишитися до їхнього від'їзду, але Роза добре знала запальну вдачу цього вельмиповажного джентльмена і могла досить виразно уявити, як він вибухне гнівом проти особи, що викрала Олівера, — тому вона розуміла, що розкрити йому свою таємницю можна тільки тоді, коли її заступництво за Ненсі підтримає якась інша, гідна довіри людина. Ці міркування змушували її бути дуже обережною й обачною і критися від місіс Мейлі, бо та, звичайно, тут-таки кинулась би радитись із шановним доктором. З тих самих причин вона не наважувалась звернутися до когось за юридичною порадою, навіть якби й знала, як це робиться. У Рози майнула була думка шукати допомоги в Гаррі, та в пам'яті виник спогад про їхню останню зустріч, і їй здалося негідним просити його приїхати, коли він, може статися, — від такого припущення на очі їй навернулися сльози, — уже й думати про неї забув і живе собі щасливо та весело.

Збентежена цими думками, Роза цілу ніч не склепила очей, вона схилялась то до одного плану, то до іншого, а потім, знайшовши доводи проти кожного з них, відкинула геть усі. Вранці, знову добре все обміркувавши і не побачивши іншої ради, Роза вирішила звернутись до Гаррі.

«Якщо йому важко буде повернутися сюди, — казала вона собі, — то як же болісно буде мені! Але, можливо, він і не приїде, а відповість листом; а коли й приїде, те старанно уникатиме зустрічі зі мною, — міг же він так повестися перед самим своїм від'їздом! Я аж ніяк не сподівалася, що він на це здатний. А втім, так воно краще для нас обох».

Тут рука її впустила перо, і Роза відвернулась, наче не хотіла, щоб папір, який мав передати Гаррі її прохання, став свідком її сліз.

Вона встигла разів із п'ятдесят узятися за перо й знову покласти його, і все ще обмірковувала перший рядок, не написавши й досі жодного слова, коли до кімнати раптом забіг Олівер, що ходив гуляти під охороною містера Джайлза. Він був такий збентежений, наче з ним сталося якесь нове лихо.

— Чого це ти такий збуджений? — спитала Роза, підводячись і ступаючи йому назустріч.

— Не знаю, з чого й почати. Аж дух забиває… — відповів хлопець. — Боже мій! Нарешті я побачив його, тепер ви переконаєтесь, що я казав щиру правду.

— Я завжди вірила тобі, — заспокоїла його Роза. — Але що з тобою сталося? Про кого ти говориш?

— Я бачив джентльмена… — відповів Олівер, насилу вимовляючи слова, — того джентльмена, що був такий добрий до мене, — містера Браунлоу, про якого я вам так часто казав.

— Де ж ти його бачив? — спитала Роза.

— Він вийшов з карети й зайшов до одного будинку, — відповів Олівер, з радості аж пустивши сльозу. — Я не розмовляв з ним… Не міг заговорити, бо він не помітив мене, а я тремтів так, що не мав сили підійти до нього. Але Джайлз на моє прохання довідався, що він живе в тому будинку. Дивіться, — сказав Олівер, розгортаючи клаптик паперу, — ось тут, тут він живе, — я негайно туди піду. О боже, боже! Який я буду щасливий, коли знову побачу його і почую його голос!

Роза не слухала Олівера, який і далі радісно вигукував щось недоладне, — вона прочитала адресу: Стренд, Грейвен-стріт, — і, трохи поміркувавши, вирішила скористатися з щасливої нагоди.

— Мерщій! — вигукнула Роза. — Піди скажи, щоб нам найняли карету, і миттю повертайся. Ти поїдеш зі мною. Зараз же, не гаючи ані хвилини, я відвезу тебе туди.!

Попереджу лише тітоньку, що ми відлучимося на годину, і буду готова разом із тобою.

Оліверові не треба було нагадувати, щоб він поспішав. Не минуло й п'яти хвилин, як вони вже були в дорозі. Коли вони приїхали, Роза залишила Олівера в кареті, ніби для того, щоб підготувати старого джентльмена до несподіваної зустрічі, а сама, пославши зі слугою свою візитну карточку, попросила переказати містерові Браунлоу, що хоче бачити його в нагальній справі. Слуга незабаром повернувся і запросив Розу до вітальні. Піднявшись слідом за слугою у кімнату на другому поверсі, міс Мейлі опинилася перед літнім чоловіком, дуже приємним з лиця й одягненим у темно-зелений сюртук. Неподалік від нього сидів ще один старий чоловік, у нанкових бриджах і гетрах; на вигляд він здавався не дуже приємним; він сидів, спершись долонями на головку грубого ціпка і поклавши підборіддя на руки.

— Боже мій, — сказав добродій у темно-зеленому сюртуці і, квапливо підвівшись, чемно вклонився, — пробачте, леді, я думав, що це якась докучлива особа, котра… Прошу пробачити мені. Будь ласка, сідайте.

— Містер Браунлоу, якщо не помиляюсь, сер? — спитала Роза, перевівши погляд на нього.

— Так, — відповів старий добродій. — А це мій друг, містер Грімвіг. Грімвіг, чи не могли б ви нас залишити на кілька хвилин?

— Як на мене, поки що цьому джентльменові не обов'язково виходити з кімнати, — втрутилася міс Мейлі. — Якщо мене правильно повідомили, йому знайома справа, про яку я хочу говорити з вами.

Містер Браунлоу нахилив голову. Містер Грімвіг, який уже раз