Читати книгу - "Велике плавання"

Правим флангом піших солдатів командував Бартоломе Колон, лівим — адмірал; кінноту очолював Алонсо Охеда, який успішно відбив напад індіанців на форт святого Фоми. Все це були хоробрі і відважні воїни, але що вони могли вдіяти проти величезних полчищ індіанців? Одначе мені з висоти гори довелося бути свідком страшного побоїща, якого люди не пам'ятають з часів Олександра Великого.

Біля входу у Королівську долину дикуни з ревом кинулися на іспанців. Це було безрозсудно, бо у першій сутичці взяло участь небагато індіанців. Їх зім'яли пущені вчвал коні, і латники Охеди увігналися в розгублені лави індіанців.

Зайнявши висоту, що панує над долиною, Альварес Акоста поставив на ній гармати і бомбарди.

Каонабо привів з собою воїнів з найвіддаленіших закутків острова, покладаючись на їхню дику мужність. Але ці люди ніколи не бачили коней, і вигляд тварин, закованих в крицю, вжахнув їх. Забувши про свої списи і стріли, вони падали на коліна перед вершниками, підносячи до неба руки.

Тоді з правого флангу на іспанців ударив Каонабо з п'ятьмастами воїнів, загартованих у боях з карібами.

Нічого людського не було у тому вереску, з яким вони, наче лавина, ринули на іспанців. Але не встигли вони дійти і до перших лав піхоти, як Альварес Акоста вдарив з гармат і бомбард.

Першими здригнулись люди касика Гуаріонеха. Піхота так і не взяла участі в бою. Тікаючи в паніці, індіанці топтали один одного, а вершники, наздоганяючи їх, перетворили кілька тисяч чоловік у криваве місиво.

Взяті у бій, за наполяганням Охеди, двадцять велетенських собак-шукачів доконали розпочату бійню. Вони переслідували червоношкірих втікачів, наздоганяли їх величезними стрибками і, хапаючи за горло, валили на землю.

Спостерігаючи бій, я то заклякав від жаху, то, хапаючи Гуатукаса за руку, кидався вперед.

Ми спустились до підніжжя гір у ту мить, коли Охеда верхи, з піднятим у руках мечем, проскакав повз нас, переслідуючи тікаючого Каонабо.

На обличчі лицаря вигравала відважна усмішка, чоло пересічене шрамом від ворожої стріли. Руки його були закривавлені, кров збігала з широкого держака меча, кінь його по черево був вимазаний кров'ю.

Я відвернувся од цієї страшної людини.

Гуатукас доторкнувся до мого плеча.

— Попрощаємося, брате мій, — сказав він, — бо я повинен повернутися до свого народу. Кожний повинен повернутися до свого народу…

Я не звернув належної уваги на його слова, бо мої думки були зайняті іншим.

Повз мене пронесли носилки, а на них, блідий і бездиханний, лежав дорогий синьйор Маріо де Кампанілла. Білий прапор парламентера лежав поруч. Бідні дикуни! У своєму сліпому гніві вони не могли зрозуміти, на яку чесну і великодушну людину вони посягнули.

Доки гірська дорога дозволяла, військо йшло розгорнутим строєм. Попереду їхав пан на білому коні. За ним їхав Алонсо Охеда, тримаючи на шворці п'ять величезних собак. Скуштувавши людської крові, тварини рвалися вперед, і тому кінь лицаря раз у раз на півголови випереджував адміральського коня.

Сурмили сурми і гупали барабани, але вухо не могло вловити в цій музиці якоїсь певної мелодії, все зливалось у диявольський шум. Перейнявши цей спосіб залякування ворога від індіанців, адмірал звелів, щоб музиканти грали що завгодно.

Зустрічаючи на шляху індіанську хижу, Алонсо Охеда, обернувшись, давав знак, і відразу з лав вибігало двоє людей з спеціально підготованим клоччям, змащеним салом.

Вони запалювали клоччя і кидали на дах хижі або обкладали ним стіни. Сухе дерево негайно спалахувало, і наш шлях можна було простежити або по палючих смолоскипах хиж, або по обгорілих уламках. Я заплющував очі і ледве стримував ридання. Але я повинен був знайти Орніччо, і мені необхідно було йти за адміралом. Самотній білій людині не поздоровиться зараз у горах.

Інколи я оглядався на лави солдатів і бачив бліді зосереджені обличчя. Про що думали ці люди? Можливо, вони пригадували свої залишені домівки? Можливо, їхні серця розривалися від туги од вигляду смерті й руїн, які вони несли? Але Алонсо Охеда давав знак рукою — і знову з лав вибігало двоє людей, і знову палали індіанські оселі.

Після полудня ми добрались до гірського перевалу. Звідси вниз вже спускалась лише вузенька стежка. І адмірал наказав розтягнути військо, поставивши солдатів по двоє в ряд. Але й двоє пішоходів ледве вміщалось на вузенькій стежці, не кажучи вже про вершників.

Вітер віяв нам у спину, доносячи дим і запах згарищ.

Алонсо Охеда на своїй чудовій вороній кобилі застиг на гребені гори чорним силуетом на тлі заграви.

«Чорний лицар!» — подумав я.

Чорним лицарем на моїй любій далекій батьківщині лякають неслухняних дітей. Ця зла людина продала душу чортові і вчинила стільки підлого, що кров сочилася з землі, де ступала її нога. Так, вважай, скоро кров буде бити з землі і там, де ступає Алонсо Охеда.

Люті собаки лицаря раптом одночасно витягнули писки і потім, наче змовившись, кинулися вперед, опустивши голови до самої землі. Їхній господар закрутився у сідлі, ледве утримуючи їх на туго натягнутих ременях.

— Красна дичина! — вигукнув він, усміхаючись і показуючи свої білі вовчі зуби.

— Вперед, панове дворяни! Такого полювання ви ще не бачили у своїх полях і лісах!

І відразу за ним виїхав загін його