Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Прокляття! — вигукнув учений.

Але відразу узяв себе в руки, і вся подальша його поведінка могла служити зразком чудового самоконтролю.

Кузен Бенедикт знав, що мантікора майже не літає, вона тільки перепурхує з місця на місце, а більше бігає. Він опустився на коліна. Незабаром учений побачив за десять дюймів від свого носа чорну крапку, що швидко рухалася у світлі сонячних променів. Найкраще було не чіпати мантікори, а вивчати її на віддалі. Тільки б не втратити її з поля зору.

— Піймати її зараз, — сказав собі кузен Бенедикт, — це значить ризикувати розчавити її. Ні! Я не зроблю цього! Я поповзу за нею назирці. Я буду вивчати її поведінку у природних умовах! Я буду милуватися нею! А впіймати її я завжди встигну. Хіба кузен Бенедикт був не правий? На це питання важко дати відповідь. Як би там не було, але кузен Бенедикт опустив ніс до самої землі й поповз слідом за мантікорою, насторожившись, немов мисливський собака, який зачув слід. За мить учений вже виповз зі своєї хатини й пересувався обпаленою полуденним сонцем травою просто у напрямку до огорожі факторії. Ще за кілька хвилин він був вже біля частоколу.

Як вчинить мантікора? Підніметься в повітря й перенесеться через огорожу, залишивши свого закоханого переслідувача по той бік частоколу? Ні, це не в характері мантікори — кузен Бенедикт добре знав звички цих жужелиць. І він усе продовжував повзти вже занадто далеко від комахи, щоб дати їй ентомологічне визначення (втім, це було вже зроблене до нього), але настільки близько, що увесь час бачив, як рухається по землі ця велика крапка.

Раптом шлях мантікорі перепинив широкий отвір кротячої нори під самою огорожею. Не замислюючись, жужелиця попрямувала у цю підземну галерею — вона завжди шукає підземні ходи. Кузен Бенедикт злякався, що комаха вислизне від нього. Але, на превеликий його подив, ширина проритого кротом ходу досягала щонайменше двох футів. Це була своєрідна підземна галерея, якою сухореброму ентомологові неважко було проповзти. Він кинувся туди слідом за жужелицею й не помітив навіть, що, «зарившись у землю», перебуває вже під огорожею факторії. Кротячий хід з’єднував обгороджену територію із зовнішнім світом. Через півхвилини кузен Бенедикт виповз із факторії на волю. Але вчений навіть не звернув на це уваги: настільки він був захоплений думками про витончену комаху, що вела його за собою.

Але мантікорі, вірогідно, набридло ходити пішки. Вона розсунула надкрила й розправила крильця. Кузен Бенедикт відчув небезпеку. Він витягнув руку, щоб накрити комаху долонею, ніби вкласти її в темницю, і раптом… фрр! Жужелиця полетіла.

Легко собі уявити розпач кузена Бенедикта. Але мантікора не могла полетіти далеко. Ентомолог піднявся на ноги, роззирнувся й кинувся за нею, витягнувши вперед руки.

Комаха кружляла в повітрі над його головою; маленька чорна цятка невловимої форми миготіла перед його короткозорими очима. Кузен Бенедикт завмер на місці, очікуючи, що, покружлявши над його скуйовдженою шевелюрою, втомлена мантікора знову сяде на землю. Усе говорило про те, що саме так вона й вчинить.

Але, на превелике нещастя для невдахи-вченого, факторія Альвеца, розташована на північній окраїні міста, примикала до великого лісу, що тягся на багато миль. Якщо мантікора надумає полетіти під покров дерев і там почне пурхати з гілки на гілку, доведеться попрощатися з надією оселити у бляшану коробку найбільшу прикрасу колекції.

На жаль, так і сталося! Покружлявши у повітрі, мантікора спочатку опустилася на землю. Кузенові Бенедиктові зненацька пощастило: він помітив місце, куди сіла комаха, і негайно ж з розмаху кинувся на землю. Але мантікора більше не намагалася літати — вона стрибками пересувалася по землі.

Зовсім змучений, з обдертими до крові коліньми й роздряпаними руками, ентомолог не відставав від неї. Він кидався то праворуч, то ліворуч, кидався ниць, підхоплювався, начебто земля була розпечена, і змахував руками, немов плавець, у надії схопити невловиму чорну цятку. Усе даремно! Руки його вхопили порожнечу. Комаха, граючись, вислизала від нього. Нарешті, діставшись до свіжої зелені дерев, вона здійнялася в повітря, зачепила вченого й зникла остаточно, подратувавши на прощання його слух іронічним дзижчанням.

— Прокляття! — ще раз вигукнув кузен Бенедикт. — Зникла! Невдячна тварина! А я ж призначав тобі почесне місце у своїй колекції! Ну ні! Я від тебе не відстану, я буду переслідувати тебе, поки не впіймаю.

Засмучений ентомолог забув, що при його короткозорості даремно було шукати мантікору серед зеленого листя. Але він вже не тямив себе від гніву і розчарування. Він сам був винен у своїй невдачі! Якби він одразу схопив цю жужелицю, замість того, аби «вивчати її поведінку в природних умовах», нічого б не трапилося й він володів би зараз чудовим зразком африканської мантікори — комахи, якій дали ім’я казкової тварини, що нібито мала людську голову й тулуб лева.

Кузен Бенедикт розгубився. Він навіть не підозрював, що в гонитві за мантікорою вибрався з факторії Альвеца, що несподівана подія повернула йому волю. Він думав лише про одне: от ліс, і десь у ньому — його мантікора. Якою завгодно ціною впіймати її!

І він біг лісом, не думаючи про те, що робить. Усюди йому ввижалася дорогоцінна мантікора. Він махав у повітрі руками й мчав уперед. Куди заведе його це безглузде переслідування, як він знайде назад дорогу й чи знайде він її взагалі, — про це він себе не запитував. Він заглибився у ліс щонайменше на цілу милю, ризикуючи зіштовхнутися з ворожим тубільцем або потрапити у зуби хижому звіру.

Зненацька не відомо звідки з-за дерева вискочила якась величезна істота. Вона накинулося на вченого ентомолога, як сам він кинувся б на мантікору, схопила його однією рукою за комір, іншою за штани й, не даючи часу отямитися, потягла у хащу.

Бідолашний кузен Бенедикт! У цей день він безповоротно проґавив можливість стати найщасливішим серед ентомологів усіх п’яти частин світу!