Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Що поробиш, кузино Уелдон, такий їхній інстинкт. Не можна на них за це гніватися!

Одного чудового дня — 17 червня — кузен Бенедикт ледь не став найщасливішою людиною серед усіх ентомологів. Ця подія, що мала найнесподіваніші наслідки, заслуговує докладної розповіді.

Було близько одинадцятої години ранку. Нестерпна спека загнала в хати мешканців факторії. На вулицях Казонде не видно було жодного перехожого. Місіс Уелдон дрімала, сидячи біля маленького Джека, що міцно спав.

Навіть на кузена Бенедикта ця тропічна спека подіяла розслаблююче, і він змушений був відмовитися від чергової ентомологічної прогулянки. Скажемо просто, зробив він це з великою неохотою, тому що під палючими променями полуденного сонця в повітрі літала незліченна кількість комах. Все ж він побрів у халупу й приліг на постіль. Але раптом крізь дрімоту до вченого долинуло якесь дзижчання, нестерпно дратівливий звук, що комаха робить змахами своїх крилець, — деякі комахи можуть робити п’ятнадцять-шістнадцять тисяч помахів крильцями на секунду.

— Комаха! Шестинога! — закричав кузен Бенедикт.

Сну наче й не було. Кузен Бенедикт із горизонтального положення негайно перейшов у вертикальне. Без сумніву, дзижчання видавала якась велика комаха. Кузен Бенедикт страждав на короткозорість, але слух у нього був надзвичайно тонкий і витончений: учений міг визначити комаху за характером її дзижчання. Однак дзижчання цієї комахи було незнайоме кузенові Бенедиктові, а через свою потужність, здавалося, що воно долинає від якогось гігантського жука.

«Що це за шестиноге?» — запитував себе ентомолог.

І він завзято витріщав короткозорі очі, намагаючись виявити джерело шуму. Інстинкт ентомолога підказував кузенові Бенедиктові, що комаха, яка залетіла в його будинок за милістю провидіння, не який-небудь пересічний жук, а шестиноге незвичайне.

Кузен Бенедикт завмер у нерухомості й весь перетворився на слух. Сонячний промінь скупо проникнув у півморок, що панував у халупі, і тоді вчений помітив велику чорну крапку, що кружляла у повітрі. Але комаха літала на шанобливій відстані від ученого, і бідолаха ніяк не міг її розгледіти. Кузен Бенедикт затамував подих. Якби невідомий гість вкусив його, він навіть не поворухнувся б, побоюючись, що необережний рух примусить комаху втекти.

Заспокоєна нерухомістю вченого, комаха, описавши безліч кіл, зрештою сіла йому на голову. Рот кузена Бенедикта розплився у посмішці. Він відчув, як легка комаха бігає по його волоссю. Його нестримно тягло підняти руку до голови, але він зумів придушити в собі це бажання й вчинив правильно.

«Ні, ні! — думав кузен Бенедикт. — Я можу промахнутися або, що ще гірше, заподіяти шкоду комашці. Почекаю, поки вона спуститься нижче. Як вона бігає! Я відчуваю, як її лапки снують по моєму черепі! Це, напевно, дуже велика комаха. Господи, зроби так, щоб вона спустилася на кінчик мого носа! Скосивши очі, я міг би розглянути її й визначити, до якого загону, роду, сімейства, підродини й групи вона належить!», — так міркував кузен Бенедикт. Але відстань від гострої верхівки його голови до кінчика його досить довгого носа була великою, і хто міг знати, чи захоче примхлива комаха розпочати таку далеку подорож? Можливо, вона попрямує до вух, до потилиці, і сховається від очей ученого. І чи не спурхне вона, чи не полетить із темної хатини на вільне повітря, до своїх родичів, що заклично дзижчать під палючими променями сонця?

Кузен Бенедикт з острахом подумав, що це досить імовірно. Ніколи ще ентомологам не доводилося так хвилюватися. Африканське шестиноге невідомого науці сімейства або хоча б ще невідомого виду сиділо в нього на тім’ї, і він міг розпізнати його тільки в тому випадку, якщо воно наблизиться до його очей на відстань одного дюйма. Однак небеса, ймовірно, почули мольбу кузена Бенедикта. Побродивши по його розпатланій голові, схожій на зарості дикого чагарника, комаха повільно почала спускатися його чолом, прямуючи до перенісся. Хвилювання кузена Бенедикта досягло межі: комаха перебувала на вершині гори, невже вона не спуститься до підніжжя?

«На її місці я б обов’язково спустився!» — думав учений. Інший на місці кузена Бенедикта, безсумнівно, зі всієї сили ляснув би себе рукою по чолу, щоб убити або хоча б прогнати настирливу комаху. Було щось героїчне у нерухомості вченого, який терпляче терпів лоскіт і стоїчно очікував на укус. Спартанець, що дозволяв лисиці терзати свої груди, і римлянин, що тримав у голій руці розпечене вугілля, не краще володіли собою, ніж кузен Бенедикт. Безсумнівно, учений-ентомолог був прямим нащадком цих двох героїв! Комаха, погулявши по чолу, відпочивала тепер на переніссі… У кузена Бенедикта вся кров прихлинула до серця: чи підніметься комаха вище надбрівних дуг або спуститься униз по носі?…

Вона спустилася. Кузен Бенедикт відчув, як волохаті лапки дрібочуть по його носі. Комаха не ухилилася ні праворуч, ні ліворуч. На секунду вона затрималася на легкому горбочку носа, чудово пристосованого для носіння того оптичного приладу, якого так не вистачало зараз бідному вченому, а потім рішуче спустилася униз і зупинилася на самісінькому кінчику носа. Кращого місця комаха не могла обрати. Звівши в одну точку зорові лінії обох своїх очей, кузен Бенедикт міг тепер, немов крізь збільшувальне скло, розглянути комаху.

— Боже мій! — закричав кузен Бенедикт у нестямі від радості. — Горбкувата мантікора.

Груба помилка: треба було не викрикнути, а тільки подумати це! А ле чи не занадто багато ми жадаємо від найбільшого ентузіаста серед ентомологів? Як тут не вигукнути від радості, коли у вас на носі сидить горбкувата мантікора із широкими надкрильми, комаха із сімейства жужелиць? Найрідкісніший різновид мантікори, що водиться начебто тільки в південній частині Африки, екземпляр, якого немає у кращих колекціях! Так хіба можна тут не вигукнути від радості? Це вже понад сили людські.

Але лихо не приходить одне: кузен Бенедикт не тільки скрикнув, але й пчихнув. Лемент оглушив мантікору, а чихання викликало струс її опори. Кузен Бенедикт швидко підняв руку, із силою стис пальці в кулак й захопив тільки кінчик власного носа! Мантікора встигла полетіти.