Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Мій ніж зручно й легко перерізав смаженину, а виделка пришпилила відбатований шматок до порцелянового дна. Очі мої заслалися солодким димом, а ще солодше дав сигнал мій шлунок, кличучи так, наче хто заволав у пустелі. "Ось воно справжнє пащекування", — подумав я, пускаючи в хід зуби, які миттю відчули соковиту м'якість м'яса з хрумтячою шкіркою. Я знав, що Охоцька дивиться на мене, як завжди, коли я споживаю їжу; знав, що той погляд її захоплений, адже це вона примушує мене впадати в такий виказистий транс, це й руки виготували це кулінарне диво, а раз так, ми в цьому світі мали єдність. Це було навіть щось від плотського з'єднання, адже недаремно так повелося, що їжу готує чоловіку жінка. Саме в цьому секрет задоволеності жінки, коли її страви чоловіку смакують.

– Їсте, наче бог, — м'яко сказала Охоцька, підходячи до столу, щоб прибрати тарілку від першої страви.

Я пробурмотів щось невиразне, не до розмов мені було. Я їв. Їли мої руки, бо це вони брали те, що було в тарілці, їло обличчя, бо саме туди доносилася страва, їли шия і груди, бо через них перепускався харч; живіт мій рівномірно похитувався, бо ковтав безперервно порційки, що припливали до нього згори; таким чином, їла вся горішня половина мого єства, і не диво, що в цей час я не міг нічого ні говорити, ні думати — ще ніколи не бувало, щоб хтось думав ногами чи задом.

— Я був би зовсім невдячний, — сказав я, умиротворено дивлячись на порожню, замащену соусом тарілку, — коли б відмовився від такої кухні, яку пропонуєте ви, Аделе Казимирівно. Але нам треба зважати й на умовності цього світу. Давайте вирішимо так: приноситимете їжу мені нагору, а коли це вам буде обтяжливе, то якийсь раз-другий, я можу спуститися й сам, щоб узяти страву.

— То зайве, — сказала Охоцька. — Раз я взялася столувати, то даватиму обід зі своїх рук.

Я мимоволі зирнув на вдову і побачив не очі, а масло. Від того мені трохи замлоїло під лопаткою, і я подумав, чи не зайшов у стосунках з нею надто далеко. В цей час я згадав і про її трьох дітей, від чого обличчя моє витяглося і зачерствіло.

— Коли на те пішло, можете посилати до мене з обідом когось із дітей, — сказав я і цього разу подбав, щоб не зустрічатися очима з Охоцькою…

Я не міг зневажити люб'язного запрошення Ленсаля, який після нашої проходки в дощовий вечір почав, всупереч моїм побоюванням, ставитися до мене зовсім прихильно: цю прихильність, скажу відверто, я не зовсім розумів. Здається, я був Ленсалю для чогось потрібний, отож зважив, що найліпший спосіб довідатись про це — піти на деяке з ним зближення. Сам Ленсаль уже був людиною "без історії", тобто ніяк не виходив із прийнятих людською мораллю норм — такі люди мене майже не цікавлять. Вони, як тіні, ковзають по життю і непомітно з нього зникають; в Ленсаля ж його житейське завдання ускладнюється ще й суспільною потребою перетворювати у ковзкі тіні своїх вихованців — призначення будь-якої виховної системи досягати якнайбільшої стандартизації людського типу.

Вечір, у який я вирішив навідати Ленсаля, був по-осінньому теплий, і мені в шинелі було паркувато. Я йшов, наскільки міг, повільно, в шлунку моєму погідно перетравлювалася їжа, виготовлена майстерними руками Охоцької, я думав, що мати під боком таку Охоцьку все-таки немале задоволення, звісно, при умові, що ці стосунки не перейдуть з економічних на еротичні, бо тоді виникли б додаткові ускладнення, та й жінка не задовольнилася б звичайною оплатою своїх трудів, а почала б посильно обмежувати мою волю, що в мої розрахунки поки не входило. Мене задовольняла га легка гра, що її я вів, вона мене ні до чого не зобов'язувала, а Охоцьку підбадьорювала й далі високо тримати свою марку кухарки.

— Гуляєте, Киріяку Автомоновичу, — почув я біля себе голос і здригнувся. На мене дивився, всміхаючись, сам директор гімназії, і я швидко застебнув ненароком розстебнутого гудзика на шинелі. — Я теж вийшов подихати свіжим повітрям. Не проведете мене?

— З великою приємністю, — сказав я, не відчуваючи при тому й найменшого бажання проводжати директора: хтось із учителів міг би мене побачити й запідозрити небезпідставно у фіскальстві.

— Відчувайте себе вільно, — тим-таки підозріло люб'язним голосом сказав директор. — А то йдете біля мене, як солдат.

Я й справді був ніби натягнута струна, і директорове зауваження стьобнуло мене.

— Виявляти пошану до начальства — це виявляти свою порядність, — проказав я.

— О, звісно, але не в приватному житті. Кожен з нас живе подвійним життям: зовнішнім та внутрішнім. Зовнішнє — це виконання громадського обов'язку, а поза тим ми всі однакові, не вважаєте?

— Коли буде на те ваша воля, — сказав я. — Не належу до настільки проникливих людей, щоб ці два поняття розрізняти… Окрім того, не відаю, чи маю на те право…

— Маєте, маєте, пане Сатановський. Скажіть, чому у вас таке дивне прізвище?..

— О, прізвище! — сказав я. — Кожен носить своє прізвище, як данність від предків.

— Тоді дивна данність у вас від предків. Знаєте, я приглядаюся до вас і не находжу нічого, що б можна було кривотлумачити. А тим часом вас не люблять…

Щось таке саме казав був мені і Ленсаль, і я насторожено зирнув на директора. Його обличчя було благодушне, але мені не сховалося, що ця благодушність роблена. Щось вони від мене хотіли, і директор, і Ленсаль.

— Ходите до церкви? — спитав раптом директор.

— Як кожен християнин, — чітко відказав я.

— О, я не маю до вас ніяких претензій, хоч зараз багато ходить у церкву не через внутрішню потребу, а з обов'язку. Знаєте, що я хочу у вас попросити, пане Сатановський… — Він промовчав і йшов якийсь час біля мене занімілий. — Я самотній… як це вам сказати, ну, потребую жіночого за собою догляду. Тобто я хотів би розшукати собі порядну економку.

Він знову замовк і йшов біля мене, тонкий і натягнутий, як нитка.

— Я навіть згодився б, щоб та економка мала дітей. Сам я бездітний, а тепер хотів би, щоб мій дім наповнився дитячим гомоном. Ну, звісно, це не значить, що того гомону має бути більше, ніж у гімназії.

Його жарт прозвучав трохи силувано, він все ще ходив навколо і не наважувався заговорити про те, що його займало, навпрямки. Я напружився, як завжди, коли хотів щось провідчути, і зачудування пройняло мене: його, здається, зацікавила Охоцька. Невелика ревність ворухнулась у моїх грудях, начебто щось зовсім гарне, призвичаєне й потрібне мені вислизало з рук. Солодка вдоволеність, яку я відчував недавно, змінилася відчуттям неприємної ваготи в животі в той час, як слина моя дістала присмак піску.

— Ви, мабуть, здогадалися, про кого веду я балачку. Звісно, я і в думці не кладу, що ви мали щось із тією жінкою. Міхневич — звісний кляузник, і вірити йому — зневажати себе самого. Окрім того, ви надто молодий і партію з тією жінкою складати й не збираєтеся, навіщо вам чужі діти, коли ви ще на своїх, хе-хе, спроможетесь… Чи не так я кажу?

— Достеменно! — проказав я, бо в тих словах і справді був незаперечний сенс.

– Інше діло я, хм-хм, я на своїх дітей уже не розраховую. Але не хочу, знаєте, потрапити, як жаба в калошу, вибачайте за варваризм… Через це перш, ніж познайомитися з жінкою, я веду… як би вам сказати, маленьку розвідку, чи що? Не находите в тому нічого негожого?

— Коли вже зв'язуватися з жінкою, — сказав я розсудливо, — то треба її принаймні знати.

— В самісіньке око потрапили! — аж підскочив директор і обійняв мене за плечі десь так, як обіймав недавно Ковнірчука попечитель Київського учбового округу. — Чи пані Охоцька богомільна? — спитав він солодко, увіч наслідуючи голос Матневського-Шашкіна.

— Вона католичка, Венедикте Іполитовичу, — сказав я, впадаючи директору в тон, від чого в мій голос проникли єлейно-масні нотки. Я своєрідно передражнював директора, але не настільки, щоб він це помітив.

— Що ви кажете? — спинився Ковнірчук. — Це зле…

— Звісно, зле, — задоволене сказав я.

— Зрештою, не так уже й зле, — зморщив лоба директор. — Бог один, а щодо обрядних різниць… Вона ходить у костьол?

— Як всі християни, — сказав я, і це була правда: Охоцька не була богомільніша, ніж годилося.

— А як вона те… готує? — вкрадливо спитав Ковнірчук. — Знаєте, в житті це також немаловажне.

— З цієї причини, — зізнався я відверто, — не бажав би я, щоб вона йшла у ваші економки. Директор засміявся.

— А ви ще й гуморист, — сказав він. — А як у неї те… з характером?

— Про це вам міг би докладно оповісти Кулаківський… Вони, здається, були на ножах.

— О, я не збираюся бути із жодною жінкою на ножах, — сказав Ковнірчук. — Окрім того, Кулаківський покинув наше місто — це була людина важка.

— Це була марновірна людина, — докинув я.

— Так, так, марновірна й лиха. Кажуть, він був із тих… вільнолюбців?

— Не випадало помічати, — сказав я, бо при цих його словах виразно запахло смалятиною. — Пані Охоцька має гострий характер до тих, кого вона не любить, і стає досить м'якою з тими, до кого має симпатію. Зрештою, на мій погляд, це жінка цілком ординарна.

— Що ви хочете цим сказати? — насторожився директор.

— Тільки те, що сказав, Венедикте Іполитовичу. Жінка як жінка…

— По-моєму, те, як ви її відрекомендували, мене задовольняє. Одне тільки… да-м, католичка. Ксьондзи у неї бувають?

— Не випадало зустрічати, — відрапортував я.

— Я б не хотів, щоб моя економка була фанатичка, — смиренно проказав директор. — Знаєте, цей целібат у католицьких священиків, це щось таке… А ще коли жінка фанатичка, їй недовго тоді річ грішну видати за святу, ви мене розумієте? Про неї ходять пересуди?

— Ходять, — сказав я трохи сердито. — Але, як ви зволили зазначити, безпідставні.

— О, ви маєте себе на увазі, — весело озвався директор. — Ну, тут я цілком спокійний.

— А то чому? — спитав я, відчуваючи, що починаю дратуватися.

— Бо ви скромний і доброчесний молодий чоловік, — мовив директор, ще й поморгав, очевидно, вдавати із себе дурнішого, ніж є, складало йому приємність: він увіч із мене кепкував, зовсім у той самий спосіб, що і я з нього. Мені не зовсім те подобалося, бо в цій розмові я не відчував звичної зверхності, та й упосліджуватися перед ним мусив як підлеглий. Зирнув на співрозмовника краєм ока і раптом зрозумів: вся оця розмова — якийсь підступ, має він розрахунок далекоглядніший, недаремно був колись таким завзятим мисливцем.