Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

До речі, після своєї поїздки в Київ і переходу в гімназію, він продав усі свої рушниці, а власний дім перетворив у молитовний. Почав приятелювати із священиками, а в гімназії найбільшою його прихильністю користувався законоучитель. Про дружбу з Ленсалем він таки забув, притому так грунтовно, що навіть здивувався б, коли б хтось про те нагадав.

— Я хотів би поглянути на вашу ікону, — сказав він, змінивши тему розмови.

— Це не Моя ікона, а Кулаківського, — вкрадливо зауважив я.

— Я став в іконах розбиратися. Коли хочете, з іконою треба вміти спілкуватись, як з людиною, а може, й тонше. Вміти ввійти з нею у розмову, і то має бути розмова не вуст, а душі. Байдуже, добрий на ній живопис чи лихий, важить тільки внутрішня закладеність і закладене в лініях та барвах відчуття вишнього. Ви на тому розумієтеся?

— Анітрохи.

— Жаль… Вам не завадило б трохи більше молитися.

— Перед цим ви назвали мене скромним і доброчесним.

— Звісно, назвав, — сказав спокійно директор, — але це не значить, що ви не маєте гріхів.

— Гріх — це наші думки чи діла? — спитав я.

— Це наша зарозумілість, — мовив директор і усміхнувся трохи цинічно.

— Зарозумілість перед небом чи перед самим собою? — наївно спитав я.

Директор зупинився, глянув на мене й, жартівливо погрожуючи, покивав пальцем.

— Ви ще дуже молодий, — проголосив він, коли ми знову пішли, — і вам, на мою думку, краще вдавати розумного, залишаючись насправді дурним, ніж навпаки.

– І це має бути свідомий акт? — здивувався я.

— Та ж звісно! — вигукнув директор. — Так безпечніше, і нікому не чинитимете неприємностей. Бог не за розум прокляв людину, а за надмірний апетит, а розум послав, щоб вона могла в цьому світі вижити. Але бог і зарозумілих не терпить…

Ми піднялися по сходах, а за кілька хвилин Ковнірчук уже розглядав призначену йому ікону. Він раптом опустився на коліна, а що мені не годилося при тому стояти, вчинив я те ж таки. Обличчя в директора стало строго святенницьке, він пильно вдививсь у зображення святого, і вуста його заворушилися й посиніли. Кров відлила йому від обличчя, а очі налилися вогнем. Мені раптом страшно стало стояти обіч цього чоловіка, здається, він перевищував мене розумом і якоюсь недозволеною відчайдушністю: коли на мені напластовано два єства, то на ньому їх було — як кілець на розрізі дерева. В лісі людей, подумав я, — це дерево твердої породи, але й воно вже дуплавіє. Дуплавіє через те, що, ховаючи своє "я" за декількома машкарами, зовсім забуло, яке ж справжнє, адже й воно давно стало маскою, а коли так — зникло. Цей чоловік одяг на себе десять кожушків, як цибуля, і зовсім не впевнений, що під тими кожушками є тіло. Через це він, як та ж таки цибуля, їдкий, і не в одного від того виб'ються на очі сльози.

— Це добра ікона, — сказав поважно Ковнірчук і звівся, струшуючи з колін порох, якого в мене на підлозі не було. — Ви щиро хочете мені її подарувати?

— Віддарувати, — уточнив я. — Це не моя власність, а річ покинута.

— Ви дуже впертий, — сказав директор м'яко. — Занесете мені якось. Але не трактуйте це як хабар.

На його вустах заграла іронічна усмішка, і ми обоє зрозуміли, що трактуємо цю ікону не як хабар, а як символ союзу, який тільки й закладається, щоб один не чинив капості другому.

— То ви познайомите мене зі своєю столоначальницею?

— Я скажу, що ви обдивляєтеся казенні квартири, — знайшовся я.

— О, тоді вона трактуватиме мене серйозно! — засміявся директор і впевнено рушив до дверей, як і належить людині чиновній та солідній…

Внизу я постукав у двері і звістив Охоцькій про перевірку казенних квартир, що підлягають віданню гімназії. Здається, нічого гіршого я вигадати не міг, бо Охоцька побіліла й подивилася на директора так перелякано, що на його обличчі мимоволі з'явилася поблажлива усмішка. Він відіслав мене кивком голови, і моя тілесна оболонка відійшла, потупотівши по залізних сходах, а невидима спокійно всілась у крісло і почала з інтересом наслухати й наглядати, адже між цими двома розігралася досить промовиста сцена.

— Я справді оглядаю квартири, — сказав майже офіційно директор, сідаючи в запропоноване йому крісло, а що було воно те саме, де вмостився і я, то довелося мені перебратися й сісти на менш вигідний стілець. — Ви тут живете давно?

— П'ять років, — прошепотіла Охоцька. Ковнірчук увіч милувався нею: була вона при своєму переляці ще привабливіша, ніж завжди.

— А на якій підставі? — поцікавився директор. — Здається, до гімназії ви відношення не маєте?

— Я оселилася тут за згодою покійного директора, — сказала Охоцька.

— Отак узяли і вселилися?

— При сприянні колишнього правителя губернської канцелярії Біляшівського, — сказала жінка.

— О, це вже зрозуміліше, — директор постукував пальцем по коліні. — А він на якій підставі про вас турбувався?

— Мій покійний чоловік був його чиновником.

— Значить, з філантропійних мотивів, хм… Але тепер склалася така ситуація, що один ваш добродійник у могилі, а другий не при владі, чи не так?

Охоцька мовчала. Ковнірчук підхопився й почав ходити по кімнаті, а я тим часом зайняв крісло, де він сидів.

— А коли, припустімо, в мене буде перевірка? — спитав він. — Як я поясню факт вашого проживання на казенній квартирі?

— Я живу при дуже обмежений засобах, — прошепотіла Охоцька. — У мене троє дітей.

— А де ваші діти?

— В сусідній кімнаті, пане директоре. В сусідній кімнаті стояла така тиша, що не було ніякого сумніву: діти справді там.

— Покажіть мені їх.

Охоцька покликала дітей, і вони спинилися біля порога кімнати, дивлячись на пришельця так само перестрашено, як і їхня мати. Ковнірчук підійшов до старшого і взяв його за підборіддя.

— Ти, здається, вчишся в гімназії? Хлопчик кивнув.

— А ті два?

— В пансіоні Рихлінського.

Ковнірчук обдивлявся дітей, як товар, виставлений на продаж.

— Ну, що ж, славні хлопці, — сказав він задоволене. — Відішліть їх.

Діти безшумно зникли в сусідній кімнаті, а Ковнірчук знову рушив до фотеля, примусивши мене поступитися йому місцем. Він сів і занімів. Так само мовчала Охоцька.

— Ну так що? — спитав він різко.

— Я хотіла б просити пана директора залишити нас на квартирі, — тихо проказала Охоцька. — Вік би вам були вдячні!

— У який спосіб? — спитав він цинічно. Охоцька почервоніла, в очах її з'явилися сльози.

— Тільки не плачте, — знову підхопився з крісла Ковнірчук. — Ви не маленька й повинні розуміти, що все повинно бути по закону. Ніхто, чуєте, ніхто не має права переступити закону, бо це суворо карається.

— Я прошу людського милосердя, — прожебоніла Охоцька. — В мене е трохи грошей, хотіла придбати меншим гімназичну форму.

– І що? — спитав Ковнірчук, ставши зовсім близько біля вдови.

— Я могла б запропонувати ці гроші вам…

Ковнірчук засміявся.

— Ви мені пропонуєте хабар? — спитав він, обриваючи сміх.

— Та боже борони! — злякалася Охоцька. — Просто хочу вам віддячити…

Він раптом торкнув пальцем пишне персо Охоцької, і та здригнулася.

— Віддячите в інший спосіб, — сказав він. — І запорукою тої віддяки хай стануть приязні стосунки поміж нами. Ви не проти?..

Охоцька мовчала.

— От, наприклад, мені скоро будуть потрібні ваші діти…

— Діти? — зойкнула Охоцька.

— Не лякайтеся, я не збираюся їх їсти. Через якийсь час має приїхати в Житомир з візитом попечитель Київського учбового округу. Я маю щастя знати його, притому досить близько Він любить церковний спів, особливо коли співають хлопчики, і я хотів би навчити псальм ваших синів. Я їм замовлю нову одежу, і це буде така моя плата за цю трохи незвичайну послугу.

Тільки тепер Охоцька заплакала по-справжньому.

— О боже! — тільки й сказала вона.

— Я вас не розумію, — нахмурився директор. — Хіба ваші хлопці не захочуть заробити собі гарні костюмчики?

— Я подумала про щось гірше, — сказала, досить привабно блимаючи очима, Охоцька.

— Про інше так зразу не говорять, — сказав Ковнірчук. — Треба нам ближче познайомитися і звикнути одне до одного. Ну-ну! — Він узяв. Охоцьку за підборіддя, зовсім так-само, як нещодавно старшого її сина. — Не плач… Не плач, я сказав!..

Охоцька не плакала. Сльози текли по її щоках, але вона не плакала. Силкувалась усміхнутися, і це виходило в неї зовсім мило.

— Я буду до вас заходити, — сказав Ковнірчук і велично поплив до виходу. Охоцька кинулася, щоб відчинити перед ним двері, і в цей час він легенько вщипнув її за сідницю. Охоцька крутнулась і вдарила його по руці, Ковнірчук нутряно хихикнув і переступив поріг.

Я вийшов услід за Ковнірчуком — був трохи ошелешений і здумілий. Дивне якесь відчуття переживав: радість від того, що зараз сяду за стіл і достойно поповню цією історією свою "Чорну книгу", а водночас жаль. Жаль за чимось таким, що мало в мені відбутися, але вже не відбудеться, — за якимось проясненням в собі, якого я ніколи не знав, а може, і не взнаю. Я живу в цьому світі сам. Зайняв супроти нього кругову оборону, а раз так — оголосив цілий світ своїм ворогом. Тішився з темних доль людських і мав задоволення, що я не такий. Хотів бачити себе обіленим саме через такий контраст: власної непогрішності й гріховності світу, і чи не слідував я в тому слідами свого батька? Але, на відміну від батька, я вже й зараз починаю відчувати в тому якусь облуду. Щось тут не тулиться, щось взаємно одне одне заперечує, бо є в усьому якась фатальна недостатність. У цій історії вже не був безпристрасним спостерігачем, я мав у ній неозначений, але тим більше істотний інтерес. Вперше за весь час мого холоднокровного життя в мені пробудилося щось на зразок симпатії до чужої людини — я не брав її як чистий об'єкт спостереження, а вступив, хоч і в ілюзорне, але співжиття. Воно було ледь-ледь окреслене, лякало мене й вабило, але було.

Моє невидиме начало підіймалося по сходах, щоб пройти крізь зачинені двері і з'єднатися з тим своїм видимим, котре лежало в ліжку і вдавало, що читає книгу. Коли ми з'єднаємося, мій жаль, здається, спалахне з новою силою. Вперше мій незримий відбиток відчув утому і ступав сходами, як тяжко наморений чоловік. Він праг до того самотнього, що дивився у книгу, а не бачив у ній нічого — щось у нім розладналося. Що саме, не знає ні той, котрий підіймався, ні той, котрий виглядав на білому полі мудрість світову — вони обоє щось утратили, і це "щось", здається, значило більше, ніж ситі обіди, якими мене начиняла Охоцька.