Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Коли парламент схвалив пропозицію уряду розпочати мирні перемовини, треба було швидко діяти в Гельсінкі й Ставці, адже лишалося менш як два тижні, щоб німці виїхали з країни.

Генерал Дитль, молодявий і хоробрий командувач німецького війська, за кілька місяців до того загинув в авіакатастрофі в Німеччині. Його наступник, генерал-полковник Рендуліч, належав до цілком іншого типу людей — увічливий і уважний, але суворий і менш приступний. Саме перед тим, як було передано ноту німецькому послу, Рендуліч відвідав мене в Гельсінкі. Він сказав, що не може не висловити мені великої стурбованості тим, якого повороту набули події. За той короткий час, коли генерал-полковник командував військом у Лапландії, він устиг зауважити, що фіни чудові бійці, але годі заперечити, що й німці є безстрашними, а в разі потреби й нахабними в бою. Сутичка між фінами й німцями, без сумніву, переросте в жорстоку і криваву війну.

Незважаючи на цей погрозливий натяк, ми попрощалися з дотриманням заведених правил ввічливості. Німці вже якийсь час усвідомлювали, куди все йде. Це оприявнювалося зокрема в тому, що, за донесенням нашої розвідки, вони розпочали широкомасштабне будівництво стримувальних позицій по всій Лапландії.

Особисто я не боявся, що неминучі пертурбації в стосунках з Німеччиною спричинять кризу чи то в збройних силах, чи то серед цивільного населення. За останні роки фінляндський народ навчився мислити реаліями. На власному досвіді він переконався, що і наша країна є пішаком у політиці великих держав, і жодна велика держава не гребує використанням малих країн у власних цілях. Найкращим доказом цього були зміни в позиції Німеччини. Спочатку німці, бувши союзниками росіян, принесли нас у жертву на їхній вівтар; потім вони, коли це збігалося з їхніми інтересами, підтримували нас у міжвоєнний період 1940–1941 років. Обставини склалися так, що ця підтримка перейшла в побратимство. Хоч ми під час нього ухилялися від операцій, які не відповідали інтересам Фінляндії, і воювали лише заради власних цілей, стосунки між обома арміями були коректними. Крім того, спільна боротьба проти СССР допомагала розвіювати гнів громадськості за позицію Німеччини до і під час Зимової війни. Крок, який ми мусили тепер зробити, був болісним. Але ми не мали вибору.

Коли зважити на те, що 20-та гірська армія складалася не менш як з дев’яти дивізій, спеціальних підрозділів (загалом десь із 200 000 вояків), а також мала гігантські запаси техніки, можна зрозуміти, що вже з технічних причин було неможливо вивести її менш як за два тижні. Дислокована найдалі на півдні група, яка мала три дивізії на ділянці Ухта–Кестеньга, стояла за 200 кілометрів від найближчої залізниці, а нею ще стільки само треба було їхати до портів Ботнічної затоки. Існувало непогане шосейне сполучення з Норвегією, але від Рованіемі через Івало і від Торніо через Муоніо відстань до норвезького кордону становила близько 400 кілометрів, а незабаром осінні дощі розбагнили б дороги. А ще я не був певен, чи хоче генерал-полковник Рендуліч і його начальники полегшити наше становище вчасним виведенням свого війська.

Ще 3 вересня я наказав перекинути 6-ту дивізію з Карельського перешийка до Каяані, а 15-ту бригаду розташувати на півдні від Оулу. Ситуація була сумбурною і вельми складною. Ще до укладання перемир’я чи миру нам доводилося послаблювати наше угруповання, яке оборонялося від росіян, і посилати частини на північ.

Допоки наші контакти з німцями цілковито не урвалися, я хотів спробувати пришвидшити відведення німецьких частин, щоб по змозі запобігти воєнним ускладненням. Тому я вранці 5 вересня викликав до себе генерала Ерфурта, на розсудливість якого навчився покладатися, і попросив його спонукати генерал-полковника Рендуліча виводити військо в хутчішому темпі. Я запевнив його, що ми зі свого боку зробимо все, щоб полегшити німцям перевози. Тут генерал повідомив мене, що раніше вранці він уже зв’язався з генерал-полковником Рендулічем і що той уже розпочав виведення війська. Ця інформація потішила мене. Якби німці захотіли швидко виїхати з країни і пожертвувати частиною своїх запасів, для нас би відкрилася можливість уникнути поневірянь ще однієї війни. Але такого вдалого виходу не сталося.

Мене втішило, що генерал Ерфурт і на тій зустрічі продемонстрував повне розуміння того, у якому нелегкому становищі перебуває Фінляндія — його прихильне ставлення до нашої країни лишалося незмінним до кінця. Я ще раніше вважав удачею, що представляти німецьке військове керівництво в нашій Ставці припало генералові з такими, як у нього, чудовою гуманітарною освітою й самостійною натурою. І коли свого часу постало питання про те, щоб замінити його кимсь, хто, як можна припускати, беззастережніше обстоював би інтереси свого начальства, я поінформував німецьке керівництво, що цінуватиму рішення залишити генерала Ерфурта сполучною ланкою між нами. Перед тим як ми попрощалися, я скористався нагодою і висловив йому щиру подяку за широкі погляди й такт, які він виявив у дні, виконуючи дуже нелегкі функції.

Керівником делегації, яка мала провадити мирні перемовини, став прем’єр-міністр Гакцелль. Рештою членів були генерали Вальден, Гайнрихс і О. Енкелль. Я кажу «мирні», але насправді ми не знали, чого вони стосуватимуться — миру, перемир’я чи, може, того й того. Щоб перед стартом перемовин усунути подразливий момент і уникнути подальшого кровопролиття, я через Стокгольм запропонував генералісимусу Сталіну припинити воєнні дії у день і час, що їх попросив визначити супротивну сторону.

Уночі проти 4 вересня, коли я перебував у службовому помешканні за межами Міккелі, міністр закордонних справ Енкелль зателефонував начальникові Генерального штабу й повідомив, що Сталін пристав на мою пропозицію. Якщо підтверджувальна відповідь надійде до російського посольства у Стокгольмі до 2 години тієї самої ночі, росіяни припинять воєнні дії о 7-й наступного ранку. Перш як розбудити мене, генерал Гайнрихс пересвідчився, що наказ припинити вогонь встигнуть до того терміну дістати всі військові частини. Перед першою годиною ночі ми зв’язалися з міністром закордонних справ і доручили повідомити, що я погоджуюся з пропозицією. Кілька хвилин по тому він переказав мою відповідь, яка, таким чином, мала вчасно надійти до російського посольства.

Я дав наказ припинити всі воєнні дії на суходолі, морі та в повітрі о 7 годині ранку 4 вересня. Після цього призначеного часу почав надходити потік лютих донесень, з яких з’ясувалося, що росіяни і далі провадять воєнні дії, немов нічого не сталося. Упродовж дня вони зробили чимало спроб добутися на наші позиції і навіть почати атаки після звичної артилерійної підготовки. Деякі командувачі, відрядивши парламентерів, зв’язалися з росіянами,