Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Ні, — просто сказав я. — Мабуть, ні.

— Ні. А ще я думаю, що можна також припустити, що це буде останній прямий контакт між нами до вирішення цієї проблеми.

— Так.

— Що ж, може, це й видасться недоречним, але щасти тобі, Ковачу.

Екран спорожнів, а її слова зависли в повітрі. Я, здавалося, довго просидів, чуючи їх і витріщаючись на уявний післяобраз на екрані, який моя ненависть зробила майже реальним. Коли я заговорив, Райкерів голос виявився чужим для моїх вух, неначе через мене говорив хтось інший чи щось інше.

— Недоречним — це точно, — промовив він у тихій кімнаті. — Чмо.

Ортеґа не повернулась, однак номером поширився аромат приготованої нею їжі, і в мене аж шлунок зсудомило. Я почекав ще трохи, досі намагаючись зібрати докупи в голові всі частини головоломки, але чи то мені цього не хотілося, чи то досі не вистачало чогось важливого. Нарешті я через силу проковтнув мідяний смак ненависті та роздратування й пішов їсти.

Розділ тридцятий

Підготовчу роботу Кавахара провела бездоганно.

Наступного ранку о восьмій під «Гендрікс» приїхав автоматизований лімузин із зображенням блискавки, символом «ДжекСол». Я спустився до нього і побачив, що задня кабіна заповнена коробками з символікою китайських дизайнерів.

У коробках, які я відкрив у своєму номері, знайшлася низка високоякісного корпоративного реквізиту, який звів би з глузду Сереніті Карлайл: два масивних костюми пісочного кольору, пошитих на Райкера, півдюжини сорочок ручної роботи з вишитим на кожному крилатому комірці логотипом «ДжекСол», ділові черевики зі справжньої шкіри, темно-синій плащ, мобільний телефон з логотипом «ДжекСол» і маленький чорний диск із панеллю шифрування ДНК з відбитка великого пальця.

Я прийняв душ і поголився, вдягнувся й запустив диск. На екрані миготнула і з’явилася Кавахара, ідеальна, як у конструкті.

— Доброго ранку, Такеші-сан, і вітаю в «ДжекСол Комм’юнікейшнс». ДНК-кодування на цьому диску тепер підключено до кредитної лінії на ім’я Мартіна Джеймса Андерсона. Як я вже казала, ввідний корпоративний префікс «ДжекСол» попередить будь-які конфлікти з генетичною документацією Райкера або рахунками, створеними для тебе Банкрофтом. Прошу звернути увагу на кодування внизу.

Я одним махом прочитав рядок цифр і перевів погляд на обличчя Кавахари.

— Рахунок «ДжекСол» понесе всі витрати в розумних межах і запрограмований на припинення існування наприкінці нашої десятиденної домовленості. Якщо побажаєш закрити рахунок раніше, двічі натисни на код, нанеси генний слід і знову двічі натисни.

Трепп зв’яжеться з тобою сьогодні по корпоративному мобільному телефону, тож постійно тримай прилад біля себе. Айрін Елліотт буде завантажено о 21:45 за часом Західного узбережжя. Обробка має зайняти близько сорока п’яти хвилин. А на той час, коли ти одержиш це повідомлення, твій пакет уже опиниться в «СілСет Голдінґс». Після консультації зі своїми експертами я додала список обладнання, що, імовірно, може знадобитися Елліотт, і низки постачальників, яким можна довірити його конфіденційне придбання. За все сплачуй за допомогою рахунка «ДжекСол». Список зараз буде роздруковано.

Якщо тобі необхідно повторити ці відомості, диск можна буде відтворювати впродовж наступних вісімнадцяти хвилин, після чого він виконає самоочищення. Тепер ти сам.

На обличчі Кавахари з’явилася зразково-показова усмішка, і зображення поблякло, а принтер із цвіріньканням видав список обладнання. Я швидко проглянув його, коли йшов до лімузина.

Ортеґа не повернулася.

У «СілСет Голдінґс» зі мною поводилися, як зі спадкоємцем родини Гарланів. Блискучі люди-адміністратори зайнялися моїм комфортом, тим часом як один технік виніс металевий циліндр завбільшки приблизно з галюциногенну гранату.

Трепп була не так вражена. Я зустрівся з нею на початку того вечора, згідно з її телефонними вказівками, в одному оклендському барі, а побачивши зображення «ДжекСол», вона саркастично розсміялася.

— Блін, Ковачу, ти на програміста схожий. Де ти взяв цей костюм?

— Мене звати Андерсон, — нагадав їй я. — А костюм іде в комплекті з цим іменем.

Вона скорчила гримасу.

— Ну, Андерсоне, як наступного разу підеш на шопінг, візьми з собою мене. Я заощаджу тобі купу грошей, і ти не повернешся звідти схожим на людину, яка на вікенд возить дітей до Гонолулу.

Я перехилився через крихітний столик.

— Знаєш, Трепп, коли ти востаннє збиткувалася з мого чуття стилю, я тебе вбив.

Вона знизала плечима.

— Воно й не дивно. Деякі люди просто нездатні витерпіти правду.

— Ти принесла те, що треба?

Трепп поклала розправлену долоню на стіл, а коли вона її прибрала, між нами залишився нічим не примітний сірий диск, запечатаний в ударостійкий пластик.

— Добре. Як ти й просив. Тепер я знаю, що ти навіжений, — в її голосі, можливо, прозвучало щось схоже на захват. — Знаєш, що роблять на Землі з тими, хто з цим грається?

Я накрив диск рукою й поклав його в кишеню.

— Гадаю, те саме, що і в інших місцях. Порушення федерального закону, подвійний строк. Ти забуваєш, що в мене немає вибору.

Трепп почухала вухо.

— Або подвійний строк, або Велике Стирання. Мені було не в кайф увесь день носити це з собою. У тебе там лежить решта?

— А що? Страшно, що тебе побачать на людях зі мною?

Вона всміхнулася.

— Трішки. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Я теж на це сподівався. Громіздкий, завбільшки з гранату пакунок, який я взяв у «СілСет», увесь день пропікав дірку в кишені мого дорогого плаща.

Я повернувся до «Гендрікса» й перевірив повідомлення. Ортеґа не телефонувала. Я вбив трохи часу в готельному номері, роздумуючи, з чим мені звернутися до Елліотт. О дев’ятій я знову сів у лімузин і поїхав до Центру Бей-Сіті.

Я сидів у приймальні, тим часом як молодий лікар заповнював необхідні папери, а я ставив свої ініціали на бланках там, де він показував. Цей процес був мені моторошно знайомий. Більшість пунктів документа про дострокове звільнення містили якісь умови, сформульовані через «від імені», що, по суті, накладало на мене відповідальність за поведінку Айрін Елліотт під час перебування на волі. У неї в цьому плані було навіть менше свободи, ніж у мене, коли я попереднього тижня прибув туди.

Вийшовши нарешті з дверей з написом «ОБМЕЖЕНА ЗОНА» за приймальнями, Елліотт ступала непевною ходою людини, що видужує від виснажливої хвороби. Її нове обличчя виражало шок від дзеркала. Коли людина не заробляє цим на життя, їй нелегко вперше стикатися з незнайомцем, а обличчя, яке тепер носила Елліотт, було майже так само далеке від масивної білявки, яку я запам’ятав завдяки