Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

По-друге. Уряд працював не просто в екстремальних, а в надекстремальних умовах. Засідання його починалися, як правило, о 8-й вечора, а закінчувалися не раніше 3-ї ранку, іноді — під 5-ту годину. І це при тому, що міністри відпрацьовували впродовж дня ще в самих міністерствах!

Третє. Уряд не був простою маріонеткою в руках голови держави. Професійне та поважливе опонування гетьманській точці зору на засіданнях було не винятком, а усталеною практикою. Наприклад, 2 вересня уряд відмовив! голові!! держави!!! у переїзді до «колишнього імператорського (Маріїнського. — Д. Я.) палацу», оскільки це є «вкрай небажаним для безперешкодної ходи урядової роботи».

Четверте. Генеральний напрямок роботи уряду, інтегральний зміст — розбудова правової держави «зверху», без участі націонал-соціалістичних політиканів, без участі громадських організацій, політичних партій та, власне, самого неписьменного народу — селян та міських люмпенів. Все це не могло не мати значних, якщо не сказати — приголомшливих успіхів, на які спромоглася адміністрація УД.

П’яте. Основними проблемами, на яких уряд зосереджував свою увагу, були такі:

— взаємини з окупаційною владою та виконання умов Берестейського миру,

— розбудова державних інституцій та органів місцевого самоврядування, їх кадрове та матеріальне забезпечення,

— організація роботи голови держави,

— розбудова Збройних сил,

— розбудова мережі дипломатичних представництв,

— відновлення правопорядку,

— відновлення економіки,

— гармонізація соціальних стосунків,

— запровадження української мови, національно-культурне будів­ництво,

— питання православної церкви,

— встановлення стосунків з небільшовицькими режимами на території колишньої Росії,

— встановлення стосунків із переможцями Світової війни.

Які проблеми вирішували міністри Скоропадського? — продовження

Аналіз семимісячної діяльності трьох урядів Української Держави — неоране поле. Спробуємо прокласти декілька борозен.

Перші враження, які в міру ознайомлення з документами набувають сталого характеру — системний, скрупульозний, правовий підхід до відновлення правопорядку на території новопосталої держави. На п’ятий (!) день по її проголошенні, 3 травня, РМ ухвалила утворити при собі Особ­ливу юридичну нараду для вироблення найбільш важливих законодавчих актів, у т. ч. щодо скликання та роботи вищого законодавчого та представницького органу УД — Сойму. Головою запросили відомого та досвідченого сенатора Диновського, якому делегували право обирати членів наради. Для забезпечення роботи наради відразу виділили 100 тис. карб.[122].

Хто такий Конрад Диновський?

Конрад Конрадович Диновський народився 1863 р. у польській родині. Випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Відряджений до юридичної семінарії в Берліні для підготовки до професорського звання по кафедрі римського права. Приват-доцент Одеського університету. Послідовно служив мировим суддею м. Одеси, членом Одеського окружного суду, членом Одеської судової палати, юрисконсультом Міністерства юстиції, товаришем обер-прокурора цивільного касаційного департаменту Сенату, юрисконсультом Міністерства фінансів. Брав участь у судових процесах, які завершили російсько-японську війну. В 1905—1910 рр. — приват-доцент Петербурзького університету.

Наукові праці: «Задачи цивилистического образования и его значение для гражданского правосудия» (1893), «Вопросы процессуальной политики в деле вознаграждения судебных приставов» (1903)[123].

Уряд vs окупаційна військова адміністрація

З перших днів перебування при владі адміністрація Скоропадського опинилася між Сциллою та Харибдою: необхідністю виконання обов’язків, взятих на себе попереднім політичним режимом у Бресті та відсутністю економічних та/або адміністративних можливостей ці зобов’язання виконати.

Залежність гетьманської адміністрації від командування окупаційної, насамперед німецької, військової влади, принаймні впродовж травня—серпня, є незаперечним фактом. Весь комплекс питань, пов’язаних із взаємодією з її найвищим командуванням постійно перебував у фокусі уваги всіх складів урядів УД.

Документи виразно засвідчують — ці стосунки з українського боку дуже важко назвати сервільними. Навряд чи їх можна було назвати і партнерськими, але, тим не менше, уряди поводилися більш ніж гідно, намагаючись чітко розмежувати сфери компетенції військової та української цивільної влад, врегулювати економічні, але не тільки, стосунки між країнами, визначені Брестською угодою. До слова, про ратифікацію її гетьман та уряд погодилися лише 10 вересня!

3 травня, уряд заслухав заяву міністра закордонних справ «про затвердження усіх законновідбувшихся до цього часу договорів та угод із іноземними державами», про «відкликання представників держав», а також мирну делегацію, відряджену до Курська для перемовин з більшовиками. Ухвалили: всі угоди затвердити, представників у Курську, Берліні та Бухаресті «відкликати», а у Відні та Константинополі — «тимчасово залишити». Затвердивши угоди на папері, почали були відшкодовувати ресурси для їх реалізації. Розв’язання гетьманські фінансисти шукали впродовж трьох тижнів. 25 травня світ побачив «Закон про відкриття кредиту для виконання договорів з Центральними державами», згідно з яким «заднім числом» Міністерству продовольчих справ надали більше 230 млн (якщо точно — 230 025 000 карб.) «на заготовку в травні місяці хліба, худоби, яєць, продуктів садівництва і городини і мішків для вивозу до Центральних держав..., забезпечивши зазначений кредит зобов’язанням Державної скарбниці, депоніруємим в Державному банку»[124].

Як засвідчила практика, схема фінансування поставок продовольства за рахунок «повітря» виявилася доволі життєздатною. Як підрахував один з дослідників, реальна ціна надісланого до країн Почвірного союзу урядом Лизогуба 1 млн т зерна склала майже 74 млн американських доларів — «гігантську на ті часи суму»[125].

Розмежування сфер компетенції

9 травня, ознайомившись із категоричним наказом німецького главкома про те, що врожай 1918 р. «належить тим, хто його засіяв», уряд визнав, що «в такій формі і в таких категоричних висловах постанова ця може мати найтяжчі наслідки, оскільки є порушенням того права власності, яке покладено в основу грамоти Гетьмана, узгодженої з вищим німецьким командуванням». РМ ухвалила натомість розпочати відповідні переговори з тим, щоб зберегти за власниками землі можливість отримання відповідних компенсацій.

28 травня уряд вступив у новий конфлікт з німцями. Причина — наказ Ейхгорна щодо розширення юрисдикції німецьких судів на правопорушення, скоєні громадянами УД. Урядовці ухвалили утворити відповідну міжвідомчу структуру та розпочати переговорний процес, мета якого — розмежувати сфери компетенції між німецькими військовими та українськими цивільними судами і правоохоронними структурами з тим, щоб «українська прокуратура завжди була би в курсі (арештів українських громадян, які здійснюють окупанти. — Д. Я.) і могла би отримувати належні відомості».

Ще одна гостра конфліктна тема — вимоги Німеччини до УД щодо виплати останньою (а також Фінляндією) 1 млрд марок компенсації за збитки на підставі (увага!) німецько-радянської угоди. Детально обґрунтовану урядову ухвалу від 17 вересня підсумовували такі слова: «...визнати отриману від Німеччини пропозицію несумісною з інтересами Української Держави».

30 травня уряд схвалив ініціативу міністра юстиції щодо визнання українською стороною «підсудності австрійським військовим судам тільки... злочинств і вчинків, заподіяних проти офіцерів і солдатів австро-угорської армії». 14 вересня стосунки на цьому герці знову загострилися, і знову за ініціативою української сторони — уряд зобов’язав усі підвідомчі заклади точно інформувати уряд про «всі незакономірні дії німецької та австрійської влади».

Виконання