Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я біжу до тренувального залу ледь не підстрибуючи.
Діти з мого реабілітаційного центру "Крилаті" приїхали раніше, ніж очікувалося. Ну, більше не мого центру, але яка різниця!
Умовити обидві сторони на подібний захід було нелегким завданням, але в останні три дні все просувалося з шаленою швидкістю. Це все тому, що директор клубу Хогай придумав покликати всі канали на світі, щоб вони зняли з усіх ракурсів, як добрі й прекрасні хокеїсти "Скалозубів" допомагають дітям.
Так, оглядаю зал, і приймаю рішення, що ніщо не здатне зіпсувати мені настрій, і навіть реакція деяких гравців нашого клубу на несподівану присутність ще й гравців із "Барсів" мене не хвилює.
Ну покликала хокейна ліга ще й команду "Барсів". На бога, теж мені трагедія.
Катя, Марина і Льоша верещать від радості, коли я прямую в їхній бік. З Катею і Льошею ми працювали два роки, і я точно знаю, що вони за мною сумують.
Я надокучливо оглядаю їх, і не піддаюся на маніпуляції у вигляді зморщених носиків і незадоволених пик.
Через пів години мені вдається видихнути й озирнутися. Коваленко зовсім не вміє комунікувати з дітьми, але, по-моєму, вмирає від щастя, що дев'ятирічний Єгор знає його ім'я. Куліо, який повністю одужав, щось серйозно пояснює групі дітей — і це виглядає кумедно, адже він розмовляє англійською мовою. Кувалда ж придумав хитромудру гру, і всі малюки липнуть до нього, ніби капітан "Барсів" роздає морозиво.
Я не одразу помічаю, що Резник стоїть трохи віддалік. Посмішка сама по собі сповзає з губ, коли розумію, що Артур пильно спостерігає за мною з незрозумілим виразом на обличчі.
Він наближається до тієї частини залу, де я продовжую спілкуватися з колишніми підопічними. Марина діловим тоном оповідає про те, що в їхній їдальні надають "незбалансоване" харчування, тому що там занадто багато "капусти".
Золотоволоса навіть показує мені відео з Інстаграма, на підтвердження своїх "зауважень", і мабуть, саме звідти вона дізналася про словосполучення "незбалансоване харчування".
— Ти потім будеш фотографуватися? — запитую в Артура, бо він зупиняється зовсім поруч.
— Я вже зробив частину з того, що потрібно, — стримано відповідає він. Резник продовжує через деякий час: — А це ти все організувала?
— Напевно, можна й так сказати, — знизую я плечима. — Я запропонувала спочатку Корнію дещо інше... Але вийшло все так. Хоч діти розвіються. Просто я знаю, що багато дітей зрадіють зустрічі... з гравцями, — прочищаю я горло.
— Ти ні слова мені не сказала, — вимовляє Артур спокійним тоном.
— Та начебто не було приводу говорити...
Марина підбігає до столу знову і притискається до мого стегна. Незадоволений Єгор слідує за нею і вони починають скаржитися, перебиваючи один одного. Більш розважлива Катя коментує їхні обурення, підіймаючи брови зовсім по-дорослому, і я ледве втримуюся від сміху.
— Давай, краще покажи мені нові патчі, — тихо наполягаю я і Марина змахує руками:
— Це не патчі, тітонько Рито. Це наклейки! Я ж пояснила вам уже! Я клеїти на себе патчі не буду!
Ми всі сміємося. Марина насуплено бурчить, коли я поправляю її неакуратний хвіст із жовтою шпилькою.
Точніше, ми не всі сміємося — Резник, виявляється, вже стоїть осторонь і мовчки спостерігає за тим, що відбувається. У нього, напевно, видався надто напружений день, бо ввечері відбудеться матч з однією з найсильніших команд. Тож я маю намір підійти і якось пом'якшити попередню розмову, але відволікаюся на ораву дітей з угруповання при Кувалді.
Капітан "Барсів" справив незабутнє враження на моїх підопічних. Я б могла сказати, що йому варто менше струшувати цією своєю левовою золотистою гривою, але якщо чесно — Кувалда, безперечно, привертає до себе увагу.
Коли я обертаюся і намагаюся знайти Резника очима, то виявляється, що він уже залишив зал, не сказавши ні слова.
—// —
Я знаходжу спосіб зустрітися з моїм особистим нахабою перед матчем. Він притягує мене до себе, як ні в чому не бувало, і всередині все миттєво тане. Я побоювалася, що на нас чекає напружена розмова, але ж мені... так не хочеться повернення заплутаних і конфліктних ситуацій.
— Я могла б прийти на пресконференцію, щоб тебе там почекати, — пропоную я. — Зрештою, я — працівниця клубу.
Шкіра його щоки занадто суха під моїми пальцями, і я цілую його неквапливо, але Артур перехоплює ініціативу, захоплено пестячи мої губи. Ну ось, тепер я хочу додому. Тільки тепер з ним, з Артуром Резником.
Посміхаюся власним думкам прямо в поцілунок, а Резник зупиняється й уважно дивиться в очі.
— Що? — приглушено запитую я, нібито зменшуючись у розмірах під його гострим поглядом.
— Та нічого, — тягне він через деякий час. — І не будемо ризикувати. Ти ж зазвичай не ходиш на пресконференції. Я дорогою додому ще заберу нашу доставку. Упевнений, конференція не затягнеться.
Я навіть не відчуваю здивування — я просто не зовсім розумію його настрій. Очевидно, як його бісить, що після тренувань і матчів ми розходимося по сторонах, і тому сьогодні я хотіла піти йому назустріч.
— У тебе є помічник, Артуре, нагадую, — доволі суворо кажу я, бо помітила в Резника звичку просто не займатися деякими аспектами життя, тільки тому, що йому ліньки доручати їх власному асистенту.
Алан, його менеджер і агент, дає більше доручень Микиті, ніж сам хокеїст.
— Ще чого, ось доставку Микиті довіряти не варто, — хмуриться його Зіркова Хокейна Високоповажність.
Ніби ми з ним замовили через доставку двадцять секс-іграшок, а не гігантську подушку, шикарну ємність для духовки та купу шкідливих делікатесів, від яких у людей точно стають товстими стегна.
Я слабо посміхаюся, і помічаю, що Артур знову пильно вдивляється в мене.
— Побачив сьогодні дещо нове, — нарешті коментує він власну поведінку. — У тебе раніше, напевно, була класна робота. Для тебе точно класна.
Я випрямляю злегка вологий рушник, що зняла з його плеча, і не наважуюся розпитувати далі. Сьогодні — матч, усе інше почекає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохай без правил, Ольга Манілова», після закриття браузера.