Читати книгу - "Війна з Росією"

— Дякую, Томе. Дуже дякую, що турбуєшся про мене, — Крауя серйозно подивилася на нього. — Але я латишка. Мою країну окупувала Росія. Ми можемо битися із загарбниками лише в лісах. Мій обов’язок — бути там, де я потрібна. Крім того... росіяни вбили мого брата.

З виразу її обличчя Морланд зрозумів, що краще не наполягати. До того ж зараз йому треба було почистити зброю, підготувати спорядження до довгої дороги до бункера та відпочити.

Через п’ять годин після того, як вони залишили базу, Морланд побачив, що капітан Арвідас Лукша, чий темний силует виднівся попереду, підняв руку. Це був сигнал зупинитись. Він передав сигнал сержантові Вайлду, який ішов позаду, а той, у свою чергу, решті загону. Перевірив час: його армійський годинник зі світним циферблатом показував за п’ять одинадцяту. Вони дісталися до місця на двадцять хвилин пізніше, ніж планували, але краще йти довше й тихіше, ніж бути почутими і захопленими.

Решта групи — четверо англійців, Крауя та двоє литовців — відразу розосередилися і зайняли кругову оборону. Коли Морланд упевнився, що всі на позиціях, він скинув із плеча рюкзак і поклав його на землю. Переборюючи бажання впасти поряд і відпочити, обійшов по черзі всіх членів загону, намагаючись рухатись тихо, не стаючи на гілки та хмиз, якими був устелений ліс, і пошепки підтвердив, що це і є їхня очікувальна позиція. Тут вони залишаться до наступної ночі.

Тільки після того, як капрал Джезза Вотсон заступив на першу варту, Морланд сів і при слабкому червоному світлі ліхтаря почав роздивлятися карту. Він знав, що це точно те місце, яке потрібне, але однаково вирішив перевірити. Тепер можна було влаштовуватися для відпочинку на той час, що залишився від короткої літньої ночі. Вони ховатимуться тут увесь наступний день і частину ночі, поки не висадяться на парашутах, як планується, американські сили спеціального призначення.

Том ковтнув води із пляшки, витяг з рюкзака спальний мішок, помацав землю, переконався, що на ній немає камінців або коренів, які заважатимуть спати, і розгорнув його. Потім зняв спорядження, поклав поряд із собою, готовий натягти його будь-якої миті, й пірнув у свій спальник, не знявши черевики. Якщо щось трапиться тут, де росіяни так близько, в нього не буде часу взувати і шнурувати їх. Коли п’ять виснажливих тижнів тому вони потрапити в засідку загону спецпризначення (а він був переконаний, що лише російські спецпризначенці могли підійти так близько до їхнього табору, не помічені «лісовими братами»), він і його люди були готові діяти та стріляти лише завдяки постійному тренуванню.

Дякувати Богові за ту чиюсь недбалу стрілянину! Морланд досі пам’ятав несподівані звуки віддалених автоматних черг, що розітнули лісову тишу і розбудили його, вмить прогнавши сон. Він дуже добре знав, а Вайлд не втомлювався нагадувати всьому загону, що вони не потрапили в добре підготовлену пастку лише тому, що постійно вправлялися у швидкій втечі.

Займаючи очікувальну позицію, яка була тепер такою звичною, він чув тихе шарудіння — всі решта робили те саме, що й він, безшумно, методично, професійно. За кілька хвилин не стало чутно жодних звуків. Ліс затих; чути було тільки, як ухкає сова та дикий кабан риє землю, шукаючи їжу в підліску.

Та хоча Морланд страшенно втомився і хотів спати, тепер, коли їхня мета була так близько, він продовжував прислухатись до кожного звуку, який міг означати, що місце їхнього перебування викрито. Як він не намагався переконати себе, що все це лише уява, але перед його очима стояло обличчя командира російського загону спецпризначення, його пильний погляд, коли Морланд, утікаючи, пронісся повз нього на задньому сидінні мотоцикла у перших ранкових променях. Середній на зріст, віком трохи за тридцять, коротке темне волосся, зелена камуфляжна форма без знаків розрізнення. Це був той самий чоловік, який влаштував бунт у Ризі, який розмовляв по радіо перед пострілами снайперів по натовпу у Верманському парку, який холоднокровно віддав наказ вбити тих молодих дівчат. Морланду вистачило лише одного погляду, а коли вони нарешті зупинилися біля наступної схованки, він перевірив фото у своїй камері. Так, це був, безсумнівно, той самий чоловік.

І вкотре зринула думка: чому цей росіянин керував засідкою в лісі замість того, щоб займатися чимось більш важливим, що відповідало б його явно високому званню і становищу? «Може, — думав Морланд, — у мене параноя через страх, втому та той єдиний погляд?» Тепер йому вже здавалося, що росіяни шукають саме його. А якщо це так, то чи відстежують вони їхній шлях, як робили досі? Коли цей командир спецпризначенців зміг один раз знайти їх посеред лісу, то чи не зможе він зробити те саме вдруге? Може, саме зараз він розставляє на них тенета?

Вони міняли сховища, ніколи надовго не затримуючись, щоб не залишати слідів свого перебування — протоптаних стежок у лісі, сміття та відходів життєдіяльності, всього, що могло видати їх переслідувачам, які мали не лише відповідне бажання, а й досконале спорядження. Деякі криївки розташовувалися так глибоко під землею, що навіть новітні безпілотники з тепловими пошуковими системами не могли б їх виявити. І після того, як їх ледь не захопили, бійці продовжували весь час рухатися.

Так само обережно і нечасто вони користувалися радіозв’язком, завжди відходячи на певну відстань від сховища, перш ніж передати інформацію та отримати накази: капрал Стів Бредлі, радист-новозеландець з позивним «Ківі», наполягав, щоб трансляції радіопередач не були занадто довгими. Морланд ніяк не міг заспокоїтись: його не покидали тривога і страх, причини виникнення яких він не в змозі був собі пояснити. Щоб не турбувати товаришів, він вирішив нікому не говорити про свої відчуття. Всі й так перебували у страшенній напрузі. Тижні, проведені у засідках, постійні швидкі зміни місць базування, щоб не дати переслідувачам себе вистежити, довели людей до межі.

Все стихло, час трохи поспати, довірившись варті. Морланд змусив себе розслабитися, відчув сморід брудної форми і немитого тіла. «Ми таки здичавіли», —