Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ми-и-и?..
– Гаразд, я, – здалась вона. – Я його відволічу, а ти проберешся і зробиш, що треба. Мені буде гидко до неможливості… Але я піду на це. Тому що ми – подруги, Ейві.
– Звичайно, подруги! – визнала я.
Сонце золотило вечірній горизонт. Як колісниця прадавнього божества, карета покидала маєток Лип. Ждан прихилився до муру та дивився їй услід. Катря зробила останній підготовчий подих – і почала операцію.
«Нехай промовчать архіви, що я брала в цьому участь», – змолилася Книга.
Зачувши кроки, Ждан обернувся.
– Катре? – здивувався він.
– Катаріна! – фиркнула вона.
– Що ти тут…
– Прийшла говорити про обігрівач. Почнімо з рецепта. Для нього важливо, щоб листя вогнев’яну було зібране між третім та четвертим…
Я відхилилася: можна. Уже вдруге я долала цей мур, та тепер була певна, що ніякі ліани мене за ногу не схоплять. Сигналізація вмикалась лише на ніч чи тоді, коли нікого нема вдома. Наразі єдиним сторожем маєтку залишався Ждан – а його було знешкоджено.
Я м’яко скочила на траву. Завмерла, чи мене не почуто. На фронті Катаріни спокійно… Складаючи план, я уявляла, як обходжу маєток у пошуках відчиненого вікна, хвацько дерусь по стіні та застрибую всередину, але переді мною були парадні двері. Зітхнувши, я просковзнула в них та опинилася в передпокої.
Мені в обличчя дихнула велич. Стелі були такі ж високі, як в академії, а підлоги такі чисті й блискучі, що в них можна було побачити своє віддзеркалення. Чомусь завжди будівлі, просякнуті величчю, здаються помешканням привидів – як можуть люди жити ось тут?
Для певності я просвітила маєток тепловізором Книги: ні душі. А проте, хоч зовнішню систему безпеки я пройшла, пастки могли бути й всередині. Звичайно, не такі, як у потаємних ходах чорного мага, та все ж. Надалі я дивилась крізь магічне Око Книги.
Кольори поблякнули й потемніли, все набуло неземного відтінку. Від цього ще більше маєток здавався лігвом примар… Часом портрети на стінах поблискували – на них були захисні закляття. Я не знала, де мені шукати, але думала знайти за скупченням таких заклять.
Ось переді мною постали двері. Вони палали, повітря біля них звивалося магічними пасмами, та цього було не видно неозброєним оком. Лише завдяки зв’язку з Книгою я могла здогадуватись, яка небезпека чекає того, хто їх торкнеться. Можливо, це мирне закляття, що просто не дасть відчинити, а можливо – воно порсне на мене отруєним димом, і я валятимусь тут, доки мене не знайдуть. Сховище Легендарних артефактів мало бути за цими дверима.
«Знаєш, як зняти закляття?» – запитала Книгу.
«Гадаю, як охолодити його до температури абсолютного нуля, воно вже ні на що не реагуватиме», – відповіла вона.
Я завбачливо відступила. Книга розгорнулась, затремтіла та спрямувала на двері морозний потік. На поверхні виступив іній, та вона продовжувала чаклувати. Болючий холод доходив аж до мене… Зрештою етап завершено.
«Ключ?..»
Книга впорснула кригу до замкової щілини. Вона вмить сформувалася в ключ і тільки поблискувала у світлі з вікна. Я похукала й загорнула долоню в рукав, щоб не обморозити. Ключ піддався, як рідний, і двері прочинились.
Мені дивно забамкало в скронях. Така концентрація магії, таке скупчення артефактів… Вікна були зашторені, кімната тонула в напівтемряві.
«Ще захисні закляття?» – поцікавилась я.
«Лише записувачі під стелею», – звітувала Книга.
Без неї я була б, як без рук. Як же дивно було, що вона так легко погодилась на цю авантюру! Не ядучила й не відмовляла, наче змирилася, що нічого не вдіє.
Книга пролетіла в кімнату й заліпила записувачі кригою. Втім, мене б все одно ніхто не впізнав, бо я мала ілюзію старіння. Щойно я ввійшла, артефакти підсвітились. Вони покоїлись на таких собі п’єдесталах і нагадували виставку прикрас у ювелірній крамниці, щоправда, невідомого призначення. Найчастіше траплялися кулі, та були й персні, дзеркала, чобітки… Око всепам’яті я впізнала одразу – ще з презентації на теорії магії запам’ятала його. Це була чорна куля із похмурим блиском.
Я підійшла й посміхнулась. Як же легко – простягнути руку і взяти її! Та щойно я торкнулась артефакту, мені всю пронизав імпульс. Дійсність перекрутилась, перед очима постало видиво.
– От біда. То після вибуху він ще й зміг втекти?
– Уявляєте?..
– Звичайно, я допоможу вам. Всі мої артефакти до ваших послуг.
– Вельми вдячний, – сказав ректор. На шиї його зблиснув ланцюжок.
Я відсахнулась. Яким же реальним, несподіваним було це видиво! Я бачила все, наче стояла там, і навіть злякалась, чи мене не помітять. Звичайно, Око всепам’яті показало минуле. Не варто було торкатись його голими руками. Я загорнула його хусткою та поклала до сумки.
«Не барися: закляття скоро розмерзнеться», – попередила Книга.
Виходячи, я зачинила кімнату на ключ. Хуткими кроками добралась до парадних дверей та визирнула з обережністю: нікого. Навіть розмова не долинала, що мене стурбувало. Що як Катря набридла Ждану і він якраз повернеться? Ану ж він з нею щось зробив?!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.