Читати книгу - "Божа кара"

Ну, а з паюванням землі то суцільна кумедія. Походіть, попитайте в людей, де його пай. Хіба що на бумазі отій, що у сейфі Ригоровича. Разом з актами. Що їх люди і в очі не бачили.

Був колгосп — колгосп і лишився. Тільки що назву змінили.

Думав, мучився Колодій — ніяк не міг заспокоїтись.

У газету писати?

Колись писав, пробував. Надрукували, а толку? На ньому ж усе й окошилося. Причепились до чогось, розряд понизили.

Дзвонить до району?.. В область?.. У Київ?..

Аякже, додзвонишся!..

Все в один клубок зав’язалося, всі продані й куплені.

Колись до Президента достукався — листа написав. Знайомого в Києві попросив однести в канцелярію — не довіряв уже й пошті…

І що з того вийшло? Пшик з того вийшов! Переслали листа, відфутболили тим, на кого він у листі тому й скаржився, — вживіть заходів, повідомте.

Вжили… Повідомили… Місяць тягали: допитувались, чого це він надумався Президента тривожити…

Народ! Народ піднімати — нема іншого виходу!

V

І настав день виборів, коли вирішувалась доля села.

Ригорович «Волгу» свою не пожалів: пенсіонерів на голосування привозив-відвозив.

Дров майже в кожен двір завіз — де й солярки дістав.

Газ обіцяв у кожну хату провести.

З усіма запросто ручкався.

Колодій же ішов на голосування переконаний у перемозі. Майже всі двори обходив, пояснюючи, що і до чого. Всі з ним погоджувалися, всі! Бабусі вслід хрестили: «Помагай тобі Бог, чоловіче добрий!»

Не зупинило і те, що уночі хтось усі вулики водою по вінця залив.

І листи підкидні з погрозою хату спалити.

Дуня перевелася нінащо: ночі не спала.

А він тільки зціплював зуби: «Переможемо — всіх до нігтя притиснемо!»

Проголосували, порахували: два проценти за нього.

Вертався додому — руки од гніву трусилися: «Та пропадіть ви пропадом, щоб я підставляв за вас голову! Хочете жити в болоті — здихайте в болоті!»

VI

Поспіхом, за безцінь, спродався і виїхав.

І зітхнув полегшено Ригорович: збувся «Божої кари».

Печатка

Історія ця сталася на початку війни, під час навального наступу німців. Герой її, типова радянська людина, пройшов усі щаблі тогочасного виховання: спершу піонерський загін, потім — комсомолія, а далі вже й членство в комуністичній партії з короткою приставкою «б». Тож герой цієї історії засвоїв усі істини марксистсько-ленінського вчення, аж до «Короткого курсу» включно, вони ввійшли йому в плоть і кров, стали його непохитною вірою. Він щиро вірив у те, що класова боротьба триватиме, допоки й сонце світитиме, що наш устрій — найсправедливіший і тому завоює весь світ, і до слова друкованого, а особливо до слова, що йшло із центру, з Москви, ставився зі святою побожністю. Тому й усі накази, що спускалися згори, виконував беззастережно. І коли б його ще в тридцять сьомому заарештували і сказали б, що він ворог народу, він би повірив і в це… Не те що повірив би, а просто б подумав, що так, знацця, й треба, що це необхідно для партії, членом якої він був, і, не вагаючись, підписував би усі свідчення, що йому підсовував би слідчий.

Отже, герой наш, повторюю, був типовою радянською людиною й історія, що з ним сталася, могла статися з кожним із нас.

Війна застукала його на посаді голови колгоспу, неподалік від Житомира. У перший же день він подався у військкомат: проситися на фронт, але там йому сказали, що він заброньований і повинен тут, у тилу, кувати неминучу й швидку перемогу над ворогом. Поткнувсь до райкому, та краще б не потикався: там на нього нагримали, натупотіли ногами («Ти що, мудріший од нас хочеш бути?»), і він, підкорившись суворій дисципліні партійній, так і повернувся в рідне село «незасватаним» та ще й з намиленою шиєю.

Отут потрібен невеликий відступ, щоб поближче познайомитися із нашим героєм. Заповнити його, так би мовити, анкету.

Він народився 1915 року в родині селян-бідняків. Отож класово чисте походження було йому забезпечене. В 1928 році став піонером, а вже в тридцятому, в розпалі класової боротьби на селі, вступив до комсомолу. Брав активну участь в колективізації, очолив молодіжний загін по викачуванню лишків прихованого хліба в тридцять другому — тридцять третьому роках, був помічений і посланий на короткотермінові курси комсомольського активу. У 1936 році прийнятий до лав ВКП(б), а через рік його поставили головою колгоспу в рідному селі, що неподалік од Житомира. Замість голови, який виявився «прихованим ворогом народу»: під час голодовки намагався врятувати своїх односельців од неминучої смерті. За кордоном не був, родичів не мав, одружився на дівчині теж походження класово чистого і на початок війни прижив з нею двійко класово чистих дітей.

Іще треба додати до цієї анкети, хоч це й не вимагалося, що герой наш од природи не був обділений совістю. «Як людям, так і нам», — казав завжди жінці, коли та починала скаржитись, що і того нема, і того, що який ти голова після цього. Жив у батьковій хаті, чи не найубогішій на все село, ходив, як усі, в домотканому, лише чоботи міняв майже щороку. Чоботи на ньому горіли, бо він єдиний з усіх голів колгоспів не заводив собі фаетона, навіть коня не сідлав, а все пішечком, пішечком — поки поля всі оббігає, то весь у милі й вертається. Від того, мабуть, і худющий був, як гончак.

Колгосп його був чи не найбідніший у всьому районі: суцільні супіски, крім картоплі, нічого не родило, та ще тютюн та льон. А щороку здай державі і хліб, і м’ясо, й молоко. Молоко-м’ясо здавали своє, що-що, а на сіножаті не скаржились, хліб же завжди купували на гроші, виручені за льон та той же тютюн. І до зернини останньої виконували святу заповідь: спершу державі, а якщо лишиться, то вже собі. Собі не лишалось нічого, богомільним жінкам навіть не було з чого спекти потаємної паски, печеного хліба теж в село не завозили, виручав той же Житомир, що лежав за п’ятнадцять кілометрів. Схопиться жіночка десь серед ночі, на плечі два кошелі: один попереду, другий позаду — та й біжка до міста на ринок. У кошелях і цибулька молода, і щавель, і кріп, і редиска, ще звечора в акуратні пучечки пов’язані. «Дамочко, осьо в мене беріть! Щойно ж на городі зібрала!» Уторгує якусь копійчину щербату, купить одну-дві хлібини (більше й не