Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Ти бачила його батьків?

- Ще ні, але цього тижня я піду з ними знайомитися.

- І ким вони працюють?

- Начальниками, ти ж знаєш це. Я тобі уже розповідала.

- Коли ти нашим батькам скажеш? - питає Марійка.

- Не знаю. Я навіть не знаю, як їм це сказати.

- Якщо хочеш - я їм розкажу.

- Справді?

- Угу.

- А то я вже почала боятися.

- Чого?

- Як будеш на моєму місці, то знатимеш.

Настала субота. Марійка з Миколою поїхали на велосипедах на бачу. Там Марійка почала розмову.

- У Свєтки є хлопець у Франківську, - говорить вона.

- І як його звати? - питає Микола.

- Володя. Як діда.

- І в них щось серйозно?

- Він її про щось попросив.

- Вийти за нього заміж?

- Угу. А як ти догадався?

- А про що ще можна просити?

Десь під обід вони повернулися додому.

- Чудово! Я сама остання про все дізналася, - сердиться Ольга.

- А я сама перша дізналася, - каже Марійка весело.

- І хто він? - питає Микола.

- Він - інженер, - відповідає Світлана.

- Як фамілія? - продовжує Микола.

- Козловський. Тільки не треба його козлом обзивати. - У нас самих фамілія не краща.

- І хто його батьки? - питає Ольга.

- Вони - начальники.

- І де ви будете жити? - запитує Микола.

- У нього. Разом з його батьками.

- Ой, страшне! Тільки не з батьками, - каже Ольга. - будеш бідувати по-чорному!

- Чого це? - дивується Світлана.

- Вони - начальнички, а ми - роботяги, - говорить Микола. - От вживися з такими!

- Вони тебе там з'їдять, - бідкається Ольга. - Не будеш ти там добре жити.

- Чого б це? - дивується Світлана. - Вони - інтелігентні люди. Вони не сваряться по дрібничках.

- Як би то так було, - продовжує Ольга. - І нащо тобі зараз заміж виходити? У 18 років? Ще б гуляла! Може собі кращого знайдеш.

- Куди вже кращого? - каже Світлана. Він мені обіцяв, що кидає курити і пити.

- О, знаємо ми ці обіцянки! - говорить Микола. - Ти хоч знаєш, як це важко кинути курити, а ще й пити?

- А він кинить, - твердить Світлана.

- Ай, роби, як знаєш, - каже Ольга. - Це твоє життя. Уже не маленька. Розум маєш. Очі теж маєш, то ж дивися, що вибираєш.

- Володя хоче з вами познайомитися, - наголошує Світлана на слові "з вами".

- І коли? - питає Микола.

- Можна на цю неділю.

- То треба щось готувати тепер, - говорить Ольга. - А де гроші взяти?

- В тебе є його фотографія? - питає Марійка. - Ні. То який він, хоч на вигляд. Опиши.

- Він високий, тільки трохи лисий.

- Чудово! Ще й лисого чоловіка бракувало, - сердито говорить Микола.

- А що таке, що він лисий? Що вже не людина? - доводить своє Світлана.

- А баба казала, що він викапаний Толік, - каже Ольга.

- Та де? - заперечує Світлана. - Толік низький, а Володя - високий. Вони зовсім не схожі.

- Ромчик десь бабі вже нашіптує на вухо, що то буде весілля, - говорить Микола. - Вони хочуть квартиру продати. А чого ж Ромко аж з Кривого Рогу сюди приїхав!

- Це точно, - підтримує Ольга. - Вони бачили Володю. Тепер бабі треба квартиру продати, щоб внукам не було. Подивимся, як вона дасть квартиру внучці на весілля.

- Таке внучці дасть, як дітям дала. А Ромко хоча б на мене почекав, поговорив. Швидко змився геть.

- Пам'ятаю, дідо мені казав, що трохи кричав на Марійку і його цікавило чи вона ще приїде на друге літо. Мені шкода, що я йому не сказала, що Марійка туди більше не приїде.

- Приїхали, привезли трохи цукерків та й поїхали геть. І яка в Ромка машина?

- Білого кольору, якась іномарка.

- А Руслана чого не було?

- Він в Свидові лишився з Толіком. Не хотів вранці вставати.

- Ото шмарок, навіть не хотів сестру побачити! Йому спати хотілось!