Читати книгу - "Смерть Верґілія"

— Авґусте, я лиш оточував смерть щільним муром із символів; але смерть набагато хитріша, аніж поезія, ніж її символи й образи, смерть від них вислизає… Символи — то не пізнання, о ні, символи йдуть за пізнанням; щоправда, часом вони його й випереджають, як недозволене й недосконале уявлення, до послуг якого вдаються лиш пустопорожні слова, й тоді символи, замість пускати коріння в пізнанні, перед ним зупиняються і заслонять собою його, мовби темною ширмою…

— Здається мені, алегорії й символи притаманні всіляким мистецтвам, а отже, й мистецтву Есхіла; кожне мистецтво — це символ… Чи не так, мій Верґілію?

Це заперечення було, певна річ, досить слушне.

— Ми ж бо не маємо іншого способу себе виражати; у мистецтві існують лише алегорії й символи…

— І смерть, кажеш ти, вислизає від символів.

— Авжеж… Уся наша мова — то алегорії й символи, і мистецтво — те саме, і навіть діла наші — це алегорії й символи… пізнання шляхом алегорій і символів… чи воно має бути таким… чи таким хоче бути…

— Гаразд, тоді це точнісінько так, як Есхіла, стосується, звісно, й мене. — Авґуст нарешті всміхнувся. — Ми ж бо зійшлися на думці, що влада — це також мистецтво, мистецтво римлянина.

Авґуст меткий був на розум, дотепний, і встежити за його хитрою думкою було не так легко; те, що він сидів тут край ложа, було зрозуміліше, ніж те, про що він казав, і якщо на увазі він мав усю римську державу, своє власне державне творіння, яким він уміло так правив, то в чім полягала реальність цієї держави? Невиразними рисами за вікном проступала споруда державности, видніючись у краєвидах і між краєвидами, у людях і поміж людьми, межа тут і межа там, все пов’язано тут і все пов’язано там, від ока усе приховане, а проте все воно є, і в царини всі ті нелегко було вирушати на пошуки того творіння.

— Творіння твоє, о Авґусте… Так, певна річ, воно — символ… Це держава твоя… вона — втілення римського духу…

— То невже ж серед безлічі всіх оцих втілень, серед безлічі всіх оцих символів, з яких і складається наше життя, невже ж саме ті, котрі тобою створені, — такі нікудишні, що потрібно їх знищити? Невже тільки ти не досяг ними своєї мети? Щодо мене, то я побажав би, щоб зосталось усе, що я створив… мені й у цьому хотілось би бути таким, як Есхіл, адже той своїх власних творінь не нищив, де ж пак… Невже ж так кортить тобі бути тут винятком? Чи ще мало тобі тої слави, якої уже ти зажив, і ти хочеш додати до свого імени ще й славу сумну Герострата?

Цезар був славолюбний, він часто заводив мову про славу, він прагнув слави, і тим-то йому не можна було сказати — йому, звісна річ, ще менше, ніж Луцію, — що слава, навіть якщо вона переживає смерть, уникнути її ніколи не помагає, що слава простує шляхом лиш земним, поцейбічним, і пізнання на ньому немає, це — шлях ілюзій, це — шлях засліплення, шлях, що повертає назад, веде до біди.

— Слава — дарунок богів, але не мета поезії; лише погані поети вбачають у ній мету.

— Ти до таких, певна річ, не належиш… Тоді чом твої символи — саме твої — не повинні лишитись нащадкам? Твою «Енеїду» порівнюють з поемами самого Гомера, і смішно було б казати, що твої образи своєю силою поступаються перед Есхіловими. А ти запевняєш, буцімто замість того, щоб пізнавати істину, ти її, навпаки, лише затуманював і через те й не наближався до неї; якщо це правда, то й про Есхіла можна сказати те саме.

Схоже, так наполегливо, просто уперто Авґуст стояв на своєму через якусь нетерплячку, але дати йому нелукаву і щиру відповідь, якої він так домагався, було неможливо.

— В Есхіла завжди, ще від початку, пізнання передувало поезії, а я намагавсь пізнавати через поезію… З пізнання душевних глибин він черпав свої символи, в нього вони — одночасно і внутрішні, й зовнішні, й тому вони, як загалом усі символи й образи у високім мистецтві греків, уже перейшли у вічність; з пізнання народжені, вони обернулись на вічну істину.

— Такої високої слави гідний і ти.

— Я — ні… Образи, що лише запозичені ззовні, повік не позбудуться печаті земного, тим-то вони неминуче дрібніші, аніж праобраз; для пізнання вони непридатні, як непридатні й для істини, це — не ті образи, що одночасно і внутрішні, й зовнішні, вони — сама оболонка. Отак і зі мною…

— Верґілію! — рвучко, знову геть по-юнацькому підхопився на ноги Цезар. — Верґілію, ти вже повторюєшся, хоч і знаходиш усе нові слова і вони хтозна-як підкуповують. Та мені з них — тут я також повторюся — зрозуміло лиш те, що туманні твої звинувачення власного твору у вадах — мовляв, то в ньому немає мети, то немає пізнання істини, — стосуються, власне, тільки формальних недоліків викладу; ніхто їх, крім тебе самого, не годен помітити, ніхто, окрім тебе самого, не годен сказати, що твої символи й образи непереконливі, й сумніви, якими карається кожен справжній митець, сумніви в тому, чи вдалося йому власне твориво, — саме ці сумніви й штовхають тебе на просто-таки маячню, і причина цього, либонь, у тому, що ти — найбільший із-поміж поетів.

— Неправда це, Авґусте.

— Тоді що ж?

— Наразі ти квапишся; не подобає мені тут барити тебе, бо довго-таки довелося б пояснювати, а без цього я не доведу тобі, що «Енеїду» лишати було б несправедливо, хоч їй і притаманні усі ознаки повноцінного мистецького твору.

— Ти граєш словами, Верґілію, і якщо в своїх роздумах ти коли-небудь далі поверхні і не заглиблювавсь, то чиниш ти це саме тепер.

— Ох, Октавіане, повір мені!

Але Цезар стояв тепер десь недосяжно далеко; здавалося, жодне слово до нього вже не долинає.

— Довгі пояснення й докази завжди мають щось приховати, а надто тоді, коли, як оце вочевидь і в тебе, ґрунтуються на розлогих філологічних розмислах.

— Не філологія це, Октавіане.

— Але ж ти маєш намір дати свій коментар до «Енеїди», чи