Читати книгу - "Заклятий козак"

Тепер погнали чвалом. Максим їхав попереду, Карпо за ним. Він часто поглядав на дитину.

Хлопець кілька разів розплющував очі й знову їх закривав.

Від того трясіння на коні він закашлявсь, а тоді жбурнула з його вода. Хлопець знов розплющив очі й заплакав, та знов упав у безпам’ятство.

Козаки гнали, мов вихор. На хвилинку лиш приставали, щоб коні відпочивали. Вже пішло з полудня, а лісу й кінця не було, - хоч ліс з високими столітніми дубами рідкий був, і можна було безпечно проїхати.

- Де ми тепер будемо? - питає Карпо, коли зупинились.

- Та ось їдемо все до схід сонця. Тут десь буде глибока балка, густо заросла деревом і кущами.

Там сидить старий запорожець-характерник - звуть його Охрімом Неситим, і бояться його всі страх. Він, кажуть, з нечистою силою знається й великий характерник.

- Ліпше знатися з чортякою, ніж з паном Овруцьким, наприклад. Мені зовсім не страшно, та коли б мерщій до його зимівника добратися.

- Ми либонь заїдемо туди до вечора?

- Чи ти коли в тих сторонах бував?

- Ніколи. Та я довідався від лісника, полісовщика, що недалеко села живе.

- Ти заходив до його?

- Тоді, як ти пішов замок розглядати! я пішов розпитати про дорогу. Щасливо я його знайшов, недовго блукаючи.

- Може се той самий, що мене переховав?

- Куди! Того давно поховали, а сей молодий ще. Зразу мене злякався, схопився за пістоль. Та я заговорив до його: чи ти наш чоловік, чи ти панський пес, що в доброго козака стріляти хочеш? І він угамувався та й говорив зо мною по-людськи. «Тікай, - каже, - добрий чоловіче, бо як тебе панські посіпаки зловлять, то голову відрубають». «Я втечу, - кажу, - тільки ти дорогу покажи так, щоб було де захиститися під лиху годину». «Тут, - каже, - ліс рідкий бува, ніде сховатися, та коли так добре один день на схід сонця просто їхати будеш, то надибаєш безпечну балку, там хоч цілий рік сиди. Хоч воно й не дуже там безпечно». «Чому?» - питаю. «Там живе старий характерник, січовик Охрім Неситий, - каже, - небезпечно з ним стрінутись, бо з нечистою силою накладає. Тобі десь так скраю часок пересидіти, щоб кінь відпочив, а тоді далі». «А чи ти Його бачив?» - питаю. «Бачив раз, - каже, - бодай не довелось удруге! Високий, сивий, вус в аршин, чуб теж… брови, мов ті мітли - страшний». «А ваш пан знає про його?» «Ні. Люди о тім мовчать. Пан звелів би його провести, а хто ж би то посмів його зачепити? Він, кажуть, кого хоче, то в камінь оберне, або в скотину яку-небудь. Страшна в його сила. Кажуть, що вовки до нього приходять та руку йому лижуть, мов пси… Не раджу тобі з ним сходитися, на очі йому лізти». «Ну, спасибі тобі за добру раду, чоловіче, здоров будь! Мені самому з таким чортом стрінутись ніяково. Либонь не відважуся в сей бік до схід сонця. Ти, будь ласка, покажи іншу ліпшу дорогу».

Тоді сердега став мені розповідати, що є по тім боці лісу, а що по тім, та по всіх селах пана Овруцького снуються шпиги, дуже ласі на перехожих, бо пан за кожного пійманого козака по золотому дає.

- Нащо ж ти йому таке говорив?

- А так. Коли б дізналися, що я був у його, взяли б сердегу на допит, куди й що - а він міг би проговоритися, що я приїхав до балки. А так скаже, що я поїхав на південь або на північ, то туди й погоня буде…

А коли б Господь допоміг до того характерника добратися, тоді ми й безпечні.

- Воно справді хитро ти обдумав.

- Полісовщик-лісник попрощався зо мною та ще й паляницю дав на дорогу. Ось тобі, Карпе, половина…

Козаки були голодні, тому паляницю з’їли вмить.

За весь той час не злазили з коней. Коні поскубали трави й рушили далі.

Уже вечоріло, коли побачили перед собою велику гущу дерев і кушів; Не було ніякої доріжки, лишень непомітна стежка. Їхали один за другим. В’їздили в глибоке провалля. По боках, щораз вище, піднімалися стіни, порослі кущами й високим деревом. А далі провалля розширювалося, й козаки могли вже їхати побіч себе.

- Знаєш що, Карпе, нам би говорити тепер голосно хрещеною мовою, а то, чого доброго, старий хрін сидить де за кущем та ще кулю пошле на привітання…

- Може б ліпше гукнути козацьким звичаєм?

- Або заспівати… вже так давно не співали…

І вони обоє заспівали:

Гей, хто в лісі, озовися!

Та викрешем огню,

Та закурим люльку,

Не журися.

Їх сильні голоси відбивалися луною по берегах балки й їм самим веселіше стало. Хлопець прокинувся й став розглядатися по боках, мов у сні.

Максим широко розкрив ніздрі й став у повітрі нюхати.

- В повітрю дим чути… Десь недалеко чортів син сидить…

- Яке тобі діло до чортового сина? Коли тобі не подобається, так геть до самого біса, а його синові дай спокій! - гукнув на них збоку з-поза скелі якийсь сильний голос.

Козаки поглянули туди. З-поза скелі виходив старезний сивий дід з рушницею в руці… Він був в одній сорочці, в постолах, оперезаний мотузком. Сорочка на грудях розіп’ята, без шапки.

За поясом стирчав довгий ніж.

- Здоров був, діду! - гукнув Карпо. - Не гнівайся, будь ласка, не хотіли тебе образити… От так вихопилося негарне слово, а ти вибач.

- Хто ви в біса будете?

- А вже ж що запорожці. Знати птицю по пір’ю…

- Чого ви сюди забилися?

- Овва! Ти бо справді сердишся та й у гості не приймаєш. Та, бач, нам скрутна година. Хоч-не-хоч, а не підемо звідси, хоч палицею бий…

- По тобі й по звичаю бачу, що ви добрі люди. Я вже давно знаю, що ви в балку мою заїхали. Та коли б ви були не заспівали козацької пісні, то вже б і не жили. Я дуже стережусь непроханих гостей… Ну, тепер, здорові будьте, панове товариство, просимо гостей у хату.

Старий зійшов униз, наблизився й руку їм подав. Козаки позлазили з коней.

- Здобич везете? - питає Охрім, показуючи на хлопця.

- Вовченя піймали та треба його уговкати.