Читати книгу - "Фараон"

— Я розумію, — відповів урядовець. — Може навіть статись, що цей негідник помре, перше ніж ми віддамо його до суду.

— Слово сказано! — шепнув Гірам, стискаючи йому руку. — Всяку допомогу, якої ти зажадаєш від фінікійців, ми подамо тобі негайно.

Вони розійшлись, як два приятелі, що разом полюють на великого звіра, і яким байдуже, чия рогатина в нього влучить, аби тільки здобич не втекла з їхніх рук.

Через кілька днів Рамзес знову одвідав Каму і застав її на межі божевілля. Вона ховалась у найтіснішому покої свого палацу, голодна, нечесана, навіть невмита, й віддавала своїм слугам найсуперечливіші накази. То збирала всіх до свого покою, то гнала геть; уночі кликала до себе вартових, а потім тікала від них на дах, кричачи, що вони хочуть її вбити.

Через такі її химерування в серці царевича зникло кохання до неї, зосталось тільки почуття великого клопоту. Коли управитель палацу і офіцер розказали йому про дивацтва Ками, він вхопився за голову і шепнув:

— Справді, погано я зробив, забравши цю жінку від її богині. Адже тільки богиня могла терпляче зносити її примхи!..

Незважаючи на це, він зайшов до Ками і побачив її, нещасну, розпатлану й тремтячу.

— Горе мені! — голосила вона — Я живу між самими ворогами. Моя покоївка хоче мене отруїти, а перукарка — напустити якусь тяжку хворобу… Воїни тільки й чекають нагоди, щоб встромити мені в груди спис або меч, а в кухні, я певна, замість страв готують для мене якесь чародійне зілля… Всі хочуть моєї смерті…

— Камо… — перебив її царевич.

— Не називай мене так!.. — шепнула вона злякано. — Це принесе мені нещастя…

— Звідки тобі приходять у голову такі думки?..

— Звідки!.. Ти думаєш, що я не бачу, як удень біля палацу вештаються якісь чужі люди, які зникають раніше, ніж я встигну покликати слуг… А вночі хіба я не чую, як шепчуться за стіною!..

— Це тобі здається…

— Прокляті!.. Прокляті!.. — крикнула вона, заливаючись сльозами. — Всі ви кажете, що мені здається… А тим часом позавчора якась злочинна рука підкинула мені в опочивальню покривало, яке я носила півдня, поки не побачила, що це не моє… що в мене ніколи не було такого…

— Де ж це покривало? — спитав уже стурбований царевич.

— Я спалила його, але спершу показала моїм служницям.

— А хоч би воно й не твоє, що ж тобі сталося?

— Нічого. Але якби я потримала його ще кілька днів у домі, то, напевно, отруїлася б або захворіла б на якусь невиліковну хворобу… Знаю я азіатів та їхні підступи!..

Пригнічений і роздратований царевич поспішив піти від неї, незважаючи на її благання залишитися. Коли він спитав слуг про це покривало, покоївка підтвердила, що такого покривала у Ками справді не було і що його хтось підкинув.

Наступник трону наказав подвоїти варту коло палацу і, доведений до відчаю, пішов до себе.

«Ніколи б не повірив, — думав він, — що одна слабенька жінка може наробити стільки клопоту!.. Чотири щойно впіймані гієни не зрівняються в неспокійності з цією фінікіянкою!..»

У себе царевич застав Тутмоса, який щойно повернувся з Мемфіса й ледве встиг викупатись і переодягнутись після подорожі.

— Що ти скажеш мені? — спитав царевич, догадуючись, що його улюбленець не привіз добрих вістей. — Бачив ти його святість?

— Я бачив сонцесяйного бога Єгипту, — відповів Тутмос, — і ось що він мені прорік…

— Кажи, — мовив царевич.

— Ось що прорік володар наш, — вів далі Тутмос, схрестивши руки на грудях і схиливши голову. — Так сказав володар: «Тридцять чотири роки везу я важку колісницю Єгипту і так втомився, що вже прагну до моїх великих предків, які заселяють край західний. Скоро я покину цю землю, і тоді син мій Рамзес сяде на троні і чинитиме з державою те, що йому підкаже мудрість…»

— Так сказав мій богорівний батько?

— Це його слова, точно повторені, — відповів Тутмос. — Кілька разів ясно сказав мені наш володар, що не лишає тобі ніяких настанов на майбутнє, щоб ти міг правити Єгиптом, як сам схочеш…

— О святий! Невже він справді так тяжко хворий?.. Чому ж він не дозволяє мені поїхати до нього?.. — з жалем спитав царевич.

— Ти повинен бути тут, бо тут можеш бути потрібний,

— А угода з Ассірією?.. — спитав наступник трону.

— Укладена так, що Ассірія може без перешкод з нашого боку провадити війну на сході й півночі. Але питання з Фінікією лишається нерозв’язаним, поки ти не вступиш на трон…

— О благословенний!.. О святий володарю!.. — вигукнув царевич. — Від якої страшної спадщини ти мене врятував!..

— Отже, справа з Фінікією відкладена, — додав Тутмос. — Але разом з тим сталася погана річ, бо його святість, аби довести Ассірії, що він не перешкоджатиме їй вести війну з північними народами, наказав зменшити наше військо на двадцять тисяч найманих воїнів…

— Що ти сказав?.. — здивовано скрикнув царевич. Тутмос засмучено покивав головою.

— Я кажу правду, — відповів він. — Вже навіть розпущено чотири лівійські полки…

— Але ж це безумство! — аж застогнав царевич, ламаючи руки. — Нащо ж ми так ослаблюємо себе і куди дінуться ці люди?..

— Отож-бо й є, що вони вже рушили в Лівійську пустелю і там або нападуть на лівійців і нароблять нам клопоту, або об’єднаються з ними, щоб спільно вдарити на наші західні кордони…

— Я нічого про це не чув!.. Що вони наробили!.. І коли? Жодна звістка про це не дійшла до нас!.. — не знаходив собі місця царевич.

— Бо розпущені найманці рушили в пустелю з Мемфіса, а Гергор заборонив про це говорити кому б то не було…

— Виходить, навіть Мефрес і Ментезуфіс не знають про це? — спитав намісник.

— Вони знають, — відповів Тутмос.

— Вони знають, а я ні!..

Царевич раптом заспокоївся, але зблід і на його молодому обличчі відбилась страшна ненависть. Він схопив за руки свого повірника і, міцно стискаючи їх, тихо заговорив:

— Слухай… Священними головами мого батька й матері… пам’яттю Рамзеса Великого… всіма богами, якщо вони є… клянуся, що коли стану фараоном і жерці не схиляться перед моєю волею, я розчавлю їх…

Тутмос слухав вражений.

— Я або вони!.. — закінчив царевич, — Єгипет не може мати двох володарів…

—