Читати книгу - "Сповідь суперниці"

— Або ми, сакси, — гмикнув Утред.

Я майже відчувала в повітрі загрозу повстання. Це було мені знайоме. Й це лякало.

Увечері того ж дня до Тауер Вейк прискакав з великим загоном Пенда. Я не бачилася з ним відтоді, як іще влітку він кілька разів наїздив до мене, дізнавався від імені мого опікуна, чи не потрібна допомога. Пенда не знав, що я чекаю на дитину, і я не хотіла, щоб він довідався. Тому я вийшла зустріти його, загорнута в свій широкий ліловий плащ.

Пенда був озброєний із голови до ніг. Сказав, що в графстві неспокійно, люди схопилися за зброю, і граф прислав воїнів, аби вони заблокували всі під’їзди до Тауер Вейк. Я подумала про Едгара з вдячністю. Він піклується про мене. Але, можливо, так він просто виконує свій обов’язок опікуна.

Подякувавши Пенді, я запитала, що ж усе-таки відбувається.

— Не розбереш, — спохмурнів він. — Люди Нортберта з Хантлей-Холу і ще кілька нормандських баронів присягаються, що сакси перші напали на них. Воно на те й схоже. На маєтки Хантлей і ще кілька дійсно нападали. Потерпілі нормани запевняють, що нападники були саксами, вони вигукували бойовий клич, спалювали будинки, різали людей. А саксонські тани присягаються святими Едмундом і Дунстаном, що не чинили нічого подібного й нормани перші взялися за зброю. Едгар намагався поговорити й із тими, й із другими, та тільки люди розлючені. Якщо граф не впорається зі становищем найближчим часом, буде зовсім кепсько. Тоді звістка про заколот дійде до короля і він введе війська. А тут ще в Гронвуді…

Але він не договорив, махнув скрушно рукою. Поїхав. А я, приголомшена тим, що відбувалося, навіть не встигла розповісти йому про пораненого незнайомця. Хоча якщо заварилося таке, не диво, що він просто одна з жертв, яких незабаром буде сила-силенна.

І почалося… Звістки надходили чимраз гірші. Повстання поширювалося, села палали, селяни ховалися на болотах. Скрізь були розставлені кордони графа, але їх обходили і спалахували щораз нові й нові сутички. Проте мої володіння це безумство минуло, слава Пресвятій Діві. Ми жили звичайним розміреним життям, забивали на зиму худобу, почали чесати льон. Вечорами всі збиралися в залі біля вогню. Але це були не звичайні патріархальні посиденьки; люди просто тислися одне до одного, розказували новини, від яких холола кров.

Через усі ці події я довго не навідувалася до нашого пораненого, який провів декілька днів без тями, а далі почав видужувати. Дивна він був людина — весь час мовчав, спочатку відмовлявся їсти. Одного разу навіть зірвав бинти з рани. Я накричала на нього. Вже якщо Господь зі своєї милості зберіг йому життя, то великий гріх відмовлятися від цього дару. Незнайомець корився мені мовби знехотя. Його ніби щось пригнічувало, весь час лежав, відвернувшись до стіни.

Одного разу, коли я годувала його, почула за собою різкий голос Елдри.

— Навіщо панькатися з нормандським псом?

У дружини Альріка останнім часом дуже змінилася вдача. Вона стала похмурою, злою, її очі спалахували, тільки коли вона дізнавалася про сутички саксів і норманів.

Мій підопічний підвів на Елдру очі — гарні блакитні очі, в яких, проте, ніщо не відбилося. І далі покірно їв.

— Ти знаєш його? — запитала я не обертаючись.

Елдра лише гмикнула.

— Звичайно, знаю. Це Ральф де Брійар. Він із тих лицарів Бертради, яких Едгар вигнав із ганьбою.

Мій підопічний тихо застогнав, відвів мою руку з ложкою, відвернувся до стіни.

Отже, я дізналася ім’я незнайомця. Але те, про що говорила Елдра, було мені невідомо. Про яке вигнання лицарів вона згадувала? І коли ввечері до вежі повернувся Утред, я розпитала його.

Мій вірний воїн цілісінькими днями роз’їздив околицями, перевіряв дозори, дізнавався про новини. Повертався стомлений, похмурий. Проте на всі мої розпитування того дня відповів докладно. Я була вражена. Леді Бертрада в змові проти чоловіка, навіть звеліла своїм людям схопити його. І якби не відданість вірних слуг Едгара, невідомо, чим би все й скінчилося.

Я раптом відчула таку ніжність до Едгара! Але до неї домішувалося й трохи торжества. Те, що зробила ця жінка, його законна дружина, свідчило про єдине — між ними нема ні крихти справжнього почуття. І це означає… Це означає, що рано чи пізно Едгар згадає про мене.

Тієї ночі я довго крутилася, не могла заснути. Як би я не прагла вигнати думки про Едгара, все одно розуміла, що досі люблю його. Я кинулася в його обійми очманіла від пристрасті, не думаючи ні про гріх, ані про честь. Адже я була вихована в суворих монастирських традиціях. Але, можливо, жінці важко осягнути, що пристрасть ніщо в порівнянні з небом. Ласкавий дотик люблячої руки заступає від нас велич Божу. Ні, я б ніколи не змогла стати однією з цнотливих дів у монастирі. У мені було стільки любові, стільки вогню! Адже я чаїла все в собі, стримувалася, і люди казали, що погляд у мене холодний. Та все-таки я на щось сподівалася. Чвари Едгара з дружиною? Так! Так, о так! Як би я хотіла, щоб одного разу він розчарувався в ній, почав згадувати про мене, прийшов. І я б пробачила йому все. А зараз я ношу його дитину, приховую це від нього, немовби це моя помста. Але як же я його чекаю!

Уночі я знову прокинулася в поту, схлипуючи і звиваючись. Прагла пригадати свій сон до найдрібніших подробиць. Адже це все, що мені залишилося.

Удень на мене знову налягали клопоти. В Тауер Вейк було багато біженців, доводилося постійно за всім стежити, враховувати кожну видану порцію борошна, кожен шматок їстівного. І якщо раніше я не побоювалася, що нам загрожує голод, то тепер, коли під моїм піклуванням опинилося стільки людей, уже ні за що не могла поручитися. Заворушення в Норфолку тривали, хоча вже настала зима. Ми навіть не помітили її приходу, оскільки вона була тепла, вогка, майже не відрізнялася від осені. Тільки початок посту вказував на зміну пір року.

Лицар Ральф де