Читати книгу - "Сповідь суперниці"

— Міледі, ми майже прибули, а наших людей не видно, — відвернув мене від роздумів Утред. Він озирався навсібіч. — Нічого не зрозумію. Он земля для насипу, он інструменти, але де ж Труда? Агоов! — голосно погукав він.

Ми почули вигук у відповідь. Потім затріщав очерет і перша на насип вибралася Ейвота. Живіт, не рівня моєму, так і випирав з-під пелерини. Її золотаве волосся кучерями вибивалося на всі боки з-під шапочки. Поспішила вона до човна, забруднена в землі, але збуджена неймовірно.

— Міледі, ходімо швидше. Там таке… Наші люди знайшли людину в очеретах.

На насипі з’явився Цедрік, ще кілька селян, вони теж казали, що знайшли чоловіка обіч шляху в чагарях. Я звеліла провести мене.

— Ми спочатку думали, що це труп, — пояснював Цедрік. — Ніж стирчав просто з-під ребер. І добротний такий ніж, руків’я з литої міді. Я хотів був його вийняти, але Ейвота не дозволила. Вона, бачиш, помітила, що хлопець ще дихає. Щоправда, життя в ньому ледь жевріє.

Те, що Ейвота не дозволила вийняти ножа, правильно. Люди часто вмирають не тому, що в них увігнали залізо, а від того, що вийняли. Кров відразу починає текти, і людину вже не врятуєш. Та все-таки, коли я побачила знайду, здивувалася, як ця людина ще жива. Скільки він пролежав тут? Хто посмів на нього напасти? Хто він? На останнє запитання я, схоже, знала відповідь. І мої люди здогадувалися.

— Емблема на його котті — темна кінська голова на світлому тлі — це знак людей ерла Едгара? — запитав хтось із присутніх.

Я кивнула.

— Давайте віднесемо його в човен. Якщо він живий, я спробую йому допомогти. Якщо помре — повідомимо в Гронвуд-Кастл.

Я притисла руку до його шиї і відчула ледь помітні поштовхи.

— Як його шкода, — зітхала Ейвота, — такий гарненький…

Я примостилася на носі човна, вклала голову незнайомця собі на коліна. Це був молодий чоловік. Обличчя нетутешнє, не той тип: темні, майже зрощені брови, кучеряве волосся, різко позначені вилиці, прямий видовжений ніс. Якби він не був такий блідий, я б сказала, що від природи він мав смагляву шкіру мешканця півдня. Хто він — нормандець, француз? Про це я дізнаюся згодом, головне — допомогти йому.

У своїй вежі я приготувала цупкий тампон із чистої тканини, просочений сумішшю гусячого жиру й цілющих трав. Ніж у тілі пораненого ввійшов просто між ребра, та досить далеко від серця, і, можливо, не зачепив життєво важливих органів. Ну, почнімо. Я стисла руків’я, потягла. Не вдалося, тільки по обличчю пораненого пройшла болісна судома. Тож душа його не так глибоко занурилася в нетрі мороку. Але ніж засів міцно і, щоб дістати його, мені довелося просити Утреда.

Кров відразу так і ринула з рани. Я сильно притисла тампон, звеліла Ейвоті допомогти якомога тугіше перебинтувати його.

— Він виживе? — схлипувала саксонка, співчуваючи привабливому незнайомцеві.

— Не відаю. Але кров не б’є струменем, тож є шанс. Якщо зупинимо кров і він проживе до ранку, я приготую засіб для знезаражування. Він дужий чоловік, воїн. І якщо на те буде воля Божа, виборсається.

Але я не була впевнена. Котта незнайомця була наскрізь просочена вогкістю, а отже, напали на нього ще вчора. Слідів боротьби не було, зброя залишилася при ньому, й це свідчило, що поранили цю людину не для пограбування. Витягнутий із рани ніж був дорогою зброєю, на чоботях незнайомець мав шпори, проте ніде в околиці не помітили осідланого коня без вершника.

Я навіть не здогадувалася, хто б це міг бути. І ще мене збентежувала емблема людей графа. Напевне, слід було послати когось у Гронвуд, але я так давно уникала спілкування з людьми графа, що не могла зважитися на цей крок.

Цілісінький день поранений пролежав спокійно, ввечері я змінила йому пов’язку. Стан рани не викликав побоювань, краї поступово зменшувалися, але було невідомо, в якому стані внутрішні органи. Ейвота не відходила від незнайомця, підтримувала його голову, коли я, розімкнувши губи, вливала в нього змішане зі зміцнюючим відваром підігріте вино.

— Знаєте, пані, — несподівано сказала Ейвота, — адже я пригадала, де бачила його раніше. Пам’ятаєте нормандських лицарів, які приїздили до церкви Святого Дунстана і чіплялися до вас?

Я придивилася до обличчя пораненого. Ні, його я не пригадувала. З тих нахаб я пам’ятала лише білявого лицаря, що мене ображав. Але те, що наш незнайомець був із них, навряд чи викликало симпатію до нього.

Несподівано наступного дня до Тауер Вейк прибули мої сусіди з Ньюторпа — Альрік із Елдрою, старий Торкіль, їхні челядинці. І щойно я побачила їх, зрозуміла: щось трапилося.

— Дозволь, Гіто, моїй сім’ї і слугам поки пожити в тебе, — попросив Альрік.

З одного Альрікового вигляду було видно: сталося нещастя. Він помчав одразу, нічого не пояснюючи. Від Елдри я теж нічого не могла домогтися, вона відверталася від мене, плакала. А тут ще дід Торкіль раз у раз починав вигукувати старий саксонський клич, а на його голові був свіжий кривавий рубець. Тільки від їхньої челяді я дізналася, що трапилось. І вжахнулася… Цієї ночі нормандські воїни Нортберта де Ласі несподівано напали на Ньюторп. Палили, вбивали, чоловіки хоча й боронилися, але набіг був такий несподіваний, що організувати гідну відсіч вони не змогли. І тепер на місці міцного маєтку саме попелище.

Я була налякана. Розуміла, що за цим буде. І до болю шкода було бідолашної Елдри. Під час нападу її зґвалтували, й люди Нортберта примусили Альріка дивитися, що вони витворяли з його дружиною.

Утред сказав, що треба розіслати людей, попередити всіх про діяння де Ласі. Про сера Нортберта давно ходила погана слава, але щоб він зважився на таке…

— Едгар Армстронг усе з’ясує, — сказала я з