Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Щодо останнього, то в інструкціях Проводу ОУН(Б) з цього зазначено, наприклад, таке: «З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так: наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно палити (розбирати). При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишати землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки (прошу на це звернути особливу увагу)»[564].

У наказі кустовим провідникам і референтам від 9 лютого 1944 р. ставилося навіть завдання «знищити всі стіни костьолів та інші польські молитвенні споруди; знищити присадибні дерева так, щоб не залишилося ознак, що там міг хтось колись жити (не знищувати фруктових дерев при шляхах сполучень); до 25 лютого 1944 р. знищити всі польські хати, в котрих раніше жили поляки (якщо в цих хатах живуть українці, хати слід розібрати. Якщо цього не буде зроблено, то хати будуть спалені і люди, що в них живуть, не будуть мати, де перезимувати. Коли залишиться що-небудь польське, то поляки матимуть претензії до наших земель)»[565].

Вищецитовані документи, поза сумнівом, свідчать про те, що українські повстанці були сповнені рішучості позбутися «нелояльного» щодо них польського населення на території своїх повстанських дій за будь-яку ціну, і навряд чи будь-кого з українських керівників серйозно турбувало тоді питання, наскільки високою буде та ціна.

Процитуємо уривок зі звіту про тогочасну ситуацію в Східній Галичині співробітників Східного бюро департаменту внутрішніх справ Делегатури польського емігрантського уряду, який дає можливість поглянути на неї з польського боку: «У березні 1944 р. по всій Східній Малопольщі (Східній Галичині. — І. І.) прокотилася нова, ще страшніша за попередню, хвиля мордувань польської людності, здійснюваних українськими бандами. Таким чином, це вже третя фаза української злочинної акції. Перша з них тривала до середини грудня 1943 р. і полягала у мордуванні поодиноких поляків. На території Східної Малопольщі було тоді вбито близько тисячі осіб. Друга фаза розпочалася напередодні Різдва Христова і тривала протягом січня і лютого. Вона полягала вже не стільки на здійсненні індивідуальних вбивств, скільки на проведенні організованих нападів численних і добре озброєних українських банд на цілі польські поселення, що були, переважно, безборонними. Жертвою гайдамацьких елементів стали в той час найправдоподібніше близько 2 тисяч поляків. Внаслідок акції українських банд поляки почали скупчуватися у великих польських осередках і організовувати самооборону. Дії українців цього разу були спрямовані, передусім, проти цих скупчень. Злочинні українські елементи стверджують, що концентрація поляків у більших осередках їм нічим не допоможе. Визначення кількості жертв за період від березня 1944 р. є поки що неможливою справою, але у будь-якому випадку ця кількість дуже велика»[566].

Можна погоджуватися або ні з тими оцінками, що даються в цьому документі українському самостійницькому рухові, проте фактичний бік подій видається більш-менш вірогідним. Тим більше, що не лише згадувані вище звіти українських командувачів різного щабля підтверджують факт проведення загонами УПА в першій половині 1944 р. у Галичині значної кількості антипольських акцій. Це визнають і українські дослідники тих подій. Наприклад, Л. Шанковський називає 201 протипольську акцію з проведених за цей період і підсумовує, що їх жертвами стало 5100 осіб[567].

Надалі поляки всього східногалицького регіону цілком зосередили свою увагу на організації в польських поселеннях самооборони. По-перше, як і на Волині, в Галичині з кількох розташованих неподалік одне від одного сіл з польським населенням вони почали утворювати оборонні пункти чи бази, які обгороджували та обкопували ровами. Для захисту цих укріпрайонів створювалися спеціальні групи з місцевих жителів.

По-друге, з кінця березня йшла організація партизанських (лісових) загонів, які мали взаємодіяти з базами самооборони ззовні. Загони не були лісовими в цілковитому розумінні цього слова. Тільки декілька з них розташовувалися у лісах. Бійці загонів, а це були переважно вояки АК, мешкали у землянках, куренях та наметах. Однак більшість польських партизанів були розквартировані у сільських будинках, хоча і в тих селах, що знаходилися неподалік від лісів. Створення й озброєння партизанських загонів стало можливим завдяки отриманню 18 березня 1944 р. в районі поселення Чишки першого на території Львівського регіону АК союзницького англо-американського вантажу зі зброєю[568].

Слід наголосити на тому, що деякі з офіційно діючих у Львові польських благодійних організацій, зокрема Головна опікунська рада, звернулися до губернатора дистрикту «Галичина» О. Вехтера з проханням дати дозвіл на концентрацію польської людності у найпотужніших польських осередках та її озброєння. Окупаційна адміністрація відмовила в наданні зброї полякам, проте пообіцяла розташувати в польських поселеннях німецькі залоги. Коли про це дізнався командувач Львівського регіону АК полковник В. Філіпковський, він категорично відхилив можливість подібної організації самооборони в порозумінні з німцями[569]. Проте документи свідчать, що самі керівники польських самооборонних осередків неодноразово користувалися з німецької допомоги.