Читати книгу - "Розстрільний календар"

«Минуло вже чотири роки. І коли я заплющую очі і вдумуюся — розумію, що втратила. Порівняно з цим дійсність — карикатура...» — зі щоденника, 1921 рік.

Уперше Вероніку Черняхівську заарештували у 1929 році у «справі Спілки визволення України». Як свідчать джерела, мати дівчини, Людмила Старицька-Черняхівська, яка проходила у тій самій справі, зуміла вмовити слідчого відпустити доньку.

«Аж страшно робиться, коли придивишся до сучасного життя, — така безчесність і безпринципність, що просто диво. Що вийде з нового покоління — це ж будуть не люде, а якісь чудовіща... Ціле прекрасне, творче, сильне покоління знищене, остались виродки», — писала Вероніка у щоденнику.

9 січня 1938 року Рону (так пестливо звали Вероніку рідні) заарештували вдруге за санкцією військового прокурора: «Обвиняемая Черняховская-Ганжа, будучи недовольна существующим строем, в 1926 г. выезжала в Берлин, где пробыла до 1928 г., откуда возвратилась обратно в СССР и с того момента и по день ареста была связана с немецким консульством в г. Киеве, посещала квартиру немецкого консула, где собирались украинские националисты, и на этих сборищах обсуждались вопросы борьбы с Советской властью...»

Далі про долю дівчини відомо лише з листів її матері Людмили Старицької-Черняхівської, яка шукала інформацію про доньку навіть після її вбивства у в’язниці.

Матір писала сотні листів, у яких стверджувала, що ні місце утримання її дитини, ні інстанції, що виносила вирок, невідомі. 14 грудня 1938 року Людмила зустрілася зі співробітником НКВС, який стверджував, що був слідчим у справі Вероніки. «Ви, звичайно, гадаєте, що вона красуня, але, як на мене, вона дуже негарна... Крім того, вона зухвала, нахабна, дрянь базарна, наволоч! — кричав він. — От і заробила 10 років!»

Повідомити про долю Вероніки чоловік категорично відмовився. 72-річна Людмила Черняхівська вирушила до Томська, у Норинські та Маріїнські табори на пошук доньки. Але марно.

У 1990 році стало відомо, що згідно з постановою Особливої трійки Управління НКВС СРСР Київської області Вероніку Черняхівську розстріляли 22 вересня 1938 року.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Кирієнко Ольга. «Я впевнена, зі мною нічого поганого в житті не станеться...» // Хрещатик. — 2005. — 5 липня. Режим доступу: https://goo.gl/tmQqxc

Павлюк А. Вероніка Черняхівська: закатований талант епохи «Розстріляного Відродження» // Вісник Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. — 2013. — № 9. — Ч. 1. Режим доступу: https://goo.gl/lVtzwj

Самчук Тарас. «Ходіння по муках» родини Старицьких // День. — 2012. — 3 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/U045Fy

Томашпольская Людмила. Из архива ГПУ-НКВС: Вероника Черняховская // Зеркало недели. — 1996. — 26 января. Режим доступу: https://goo.gl/QhVaFW

Черняхівська Вероніка. Переклади. Режим доступу: https://goo.gl/oIZ0ZL

9 серпня 1937 року за рішенням диввійськюриста Калошина відбувся обшук у квартирі Якубовського у Києві. Чекісти вилучили та долучили до справи праці Михайла Драгоманова, Сергія Єфремова, Петра Струве, Карла Каутського та інших, вилучили особисте листування та рукопис (доля наразі невідома).

Відомого тогочасного критика звинуватили у приналежності до контрреволюційної «Польської організації військової». У справі не проходив жодний речовий доказ.

Слідство тривало недовго — 22 вересня комісія НКВС і прокурор СРСР засудили Фелікса Якубовського до розстрілу. Вирок було виконано у день його 35-річчя. Похований у Биківнянському лісі.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Микола Крайник не перший рік був під наглядом КДБ. У 1961 році він заснував підпільну організацію, що згодом отримала назву Український національний фронт (таку саму назву мала організація Дмитра Квецка та Зеновія Красівського, тому організацію Крайника називають УНФ-2). З середини 1970-х років УНФ-2 розгорнув свою діяльність доволі широко. На 1978 рік в організації вже було майже 200 членів, які працювали у 15 областях УРСР.

У серпні-вересні 1979 року арештували майже всіх учасників організації. Двоє її керівників загадково загинули: Іван Мандрик випав з четвертого поверху з ножовим пораненням, Тарас Диндин випав на ходу з потяга. Ще один очільник УНФ-2 — Василь Зварич — дав свідчення і отримав термін.

Під час слідства, яке вели підполковник І. Рудий, капітан О. Лябах, лейтенант О. Майданченко, Крайника били. Потім його етапували до Івано-Франківської тюрми КДБ. У помешканнях його родичів пройшли обшуки. В одиночній камері Микола знайшов лезо і порізав вени. Лікарям вдалось його врятувати, а наглядачі роздягли його, побили і знову кинули до одиночки.

Наприкінці листопада 1979 року Крайник почав давати свідчення, бо думав, що його зрадили. На столі у слідчого лежали документи, що потрапили до рук силовиків випадково. Микола назвав 21 особу (з псевдонімами), які долучались до роботи УНФ-2. Справи порушили проти 10 осіб, допитали понад 100, викликали на суд понад 20.

Через важкий стан здоров’я Крайника перевели до Львівської тюремної лікарні. На суді його дружині зламали руки, порвали одяг і навіть оштрафували за розбите невідомою особою скло. Доньку, сестру та односельчан до залу суду не пропустили взагалі.

7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання — таким був вирок Миколі Крайнику. Відбував покарання у таборі ЖХ-385/3 у Мордовії.

Зайцев Юрій. Антирежимний рух (1956—1991) // Львів: Історичні нариси. — Львів, 1996. Режим доступу: https://goo.gl/QwnlXI

Овсієнко Василь. Крайник Микола Михайлович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2013. — 8 червня. Режим доступу:https://goo.gl/yoOoZh

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Юрочко Богдан. Друкарська машинка як зброя проти режиму // Львівська газета. — 2006. — 17 січня. Режим доступу: https://goo.gl/5wKlER

На початку місяця макіївський гірничий майстер Володимир Клебанов виступив на захист прав робітників та службовців, а також проти сваволі дирекції.