Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Ти розумієш, в який час ми живемо! Неповторний! Людство раптом зрозуміло, що на географічній карті є білі плями… Людство зацікавилось обома полюсами земної кулі. Настала ера великих відкриттів. Пірі організовує одну експедицію за одною, зимує серед ескімосів, щоб набути потрібного досвіду; не досягнувши мети, повертається і робить нову спробу. Ніщо не може його зупинити. Знову і знову поривається він до полюса, на якому ще ніхто не побував. Я розумію його, Антонію. Ця людина мені подобається. На зимівлю в Антарктику вирушає Карстен Борхгревінк, який кілька років тому перший ступив на цей таємничий континент. Капітан Отто Свердруп відплив на «Фрамі» вивчати північне узбережжя Гренландії. Я вже не кажу про інших. Стає тісно. Якщо так піде й далі, мені вже нікуди буде пливти, для мене не лишиться білої плями на глобусі. Я вже багато років готуюсь до власної експедиції, краще за інших знаю полярні льоди. А це тобі неабищо. Шведський аеронавт Андре[16] хотів здобути полюс з повітря, але він мало що знав про арктичні льоди, і це його погубило. Він не мав належної підготовки, без якої неможливо досягти успіху. Я добре усвідомлюю небезпеку і труднощі, які постануть на моєму шляху, але тільки для того й живу, щоб їх долати. Нічого іншого для мене не існує!

Антоній, мов зачарований, вдивлявся в Руалове обличчя, що враз так змінилося. Він відчував, що зараз годі щось заперечувати. Ніколи ще Антоній не бачив брата таким збудженим, не чув, щоб він стільки говорив, виповідаючи свої найпотаємніші мрії.

— Я хочу вирушити вздовж берегів Канади й Аляски, пройти з Антлантичпого океану в Тихий і підкорити Північно-Західний прохід, — вів далі Руал. — Ні, ні, тільки не переконуй мене, що це шаленство, — не дав він Антонієві вставити слово. — Я наперед знаю, що ти скажеш: протягом чотирьох століть це ще нікому не вдавалося. Я знаю мало не напам'ять історію кожної експедиції, в тому числі й останніх п'ятдесяти восьми. Я добре усвідомив помилки, яких припустилися керівники тих експедицій, і, можеш бути певен, не повторю їх.

Антоній слухав його затамувавши подих. Слова Руала, мов бурхливий гірський потік, нищили перепони всіх застережень і доводів. І коли, зрештою, Антоній почув питання: «Ти допоможеш мені?» — він зірвався з стільця і міцно обняв брата.

— Ти молодчина! — випалив Антоній одним духом. — Ти неодмінно доб'єшся того, про що мрієш! Я вірю в тебе!

Екзамен на звання капітана далекого плавапня був звичайною формальністю. Великий обсяг теоретичних знань, багатий мореплавний досвід Руала значно перевищували вимоги програми. Члени комісії, старі морські вовки, добре знали, яка чудова школа для моряка — полярні подорожі, але той, хто стояв перед ними, побив усі рекорди. Екзаменатори більше цікавилися його досвідом, набутим під час рейсу, дрейфу та вимушеної зимівлі «Бельжіки» серед льодів Антарктиди, ніж відповідями на питання, які вони звикли задавати в цьому залі.

Радості Руала не було краю, коли до нього вперше звернулися: «Пане капітан». Склавши екзамени, він зовсім зрікся світу. Замкнувшись у своїй кімнаті, Руал дні і ночі просиджував над записами, обчисленнями, купами географічних карт, байдуже ковтаючи їжу, яку йому приносила Бетті. Нетерпеливим жестом переривав її несміливі спроби заговорити про Маргарет, яку він так глибоко образив, що вона вирішила вийти заміж за першого-ліпшого.

— Вона незабаром забуде мене. Я зичу їй тільки добра. Маргарет — гарна дівчина, але зі мною вона не була б щаслива. А втім, не будемо повертатися до цієї теми, — заявив якось Руал, щоб покласти край настирливим умовлянням Бетті.

— А ти забудеш? — запитала вона.

Він нетерпеливо махнув рукою і лагідпо поцілував Бетті в обидві щоки. Вірна, віддана нянька, напевне, наполохалася б, якби хоч на секунду могла уявити, як далеко були в цей час його думки.

Руал відчував, що настав час зустрітися з Нансеном і попросити в нього поради й допомоги. Нічого у світі він так не прагнув і так не боявся, як цієї зустрічі. Вона мала визначити його подальшу долю. Тепер же, коли він дістав звання капітана далекого плавання і мав великий досвід полярника, набутий під час антарктичної зимівлі, й ретельно розроблений план майбутньої експедиції, метою якої було підкорення Північно-Західного проходу, зважився нарешті на цю зустріч.

Підійшовши до великої, зручно розташованої на зеленому узгір'ї вілли, що потопала в зелені парку, Амундсен в першу хвилину сторопів. Насилу поборов бажання повернути назад, перш ніж зважився сягнути до дзвінка на дверях. Жвава покоївка у білому фартусі провела його до просторої вітальні, де все аж блищало, таке було чисте і свіже, як і ті старанно підстрижені, умиті весняним дощем газони за вікном.

— Як мені доповісти панові професору? — запитала покоївка і, щоб підготувати Амундсена до можливої відмови, додала: — Він дуже зайнятий сьогодні, не знаю, чи й вибере час.

Зніяковівши, Руал спіткнувся об пухнастий килим на підлозі й сів на краєчку крісла. Він ладен був провалитися крізь землю. Коли скрипнули двері, Руал зірвався на рівні ноги, і серце в нього заколотилося. Та замість знайомої високої постаті він побачив на порозі маленьку дівчинку, її голубі очі зацікавлено дивилися на нього.

— Прошу, відпочивайте, — жваво промовила вона і, щоб підбадьорити гостя, сама