Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Як тебе звати, маленька?

— Лів, Лів Нансен. Я зовсім не маленька. Мені вже сім років.

Зав'язалась невимушена розмова з меткою дівчинкою. Безпомилковим дитячим інстинктом Лів одразу відчула, що в цього чоловіка, який не знав, що робити з своїми руками, добра душа, і хотіла допомогти йому.

— Я зараз піду нагадаю батькові, бо він як запрацюється, то про все на світі забуває, — повторила вона, напевне, почуті від матері слова.

Ніжки Лів затупотіли на сходах. І вже за хвилину вона бігла вниз, перескакуючи через кілька східців, і гукала:

— Татусь чекає. Я проведу вас нагору. Але, коли ви спуститесь униз, ми ще трохи порозмовляємо. Я покажу вам наш садок.

«Переступаючи поріг кабінету Нансена, — писав пізніше Амундсен у своїх спогадах, — я відчував себе приблизно так, як герой Марка Твена — маленький, нещасний карлик, котрому доводилося двічі заходити в ті самі двері, щоб його помітили».

— Руал Амундсен, капітан далекого плавання…

— Знаю, чудово пам'ятаю… — Добрі сірі очі приязно дивились на гостя.

Контраст був разючий: безпорадпі, скуті рухи, хода моряка, що більше звик до дощок корабельної палуби, ніж до паркету, — і орлине обличчя, сміливі очі, погляд сильної людини.

— Ми познайомилися з вами на «Бельжіці». Ви були там штурманом і першим норвежцем, який провів полярну ніч біля берегів Антарктиди. Мене дуже цікавить ця експедиція. Сідайте, будь ласка, ось у це крісло. Може, ви розкажете мені, чому так сталося, що де Жерлаш змушений був зимувати дуже далеко від мети подорожі?

Дивлячись у доброзичливе обличчя господаря, що сидів за масивним, заваленим паперами столом, Амундсен розповідав про непотрібні стоянки біля Вогняної Землі та Землі Грейама, про відкриття не знаної досі протоки, про клопоти й злигодні, пов'язані з непередбаченою зимівлею, про заходи, яких йому довелося вживати разом з лікарем Куком, щоб вийти із загрозливого становища.

— А за допомогою яких приладів провадив Данко, а після його смерті Лекуант виміри магнітного поля Землі? Мене цікавить, чи користувався Раковіца батометрами і якої системи? А цей польський студент Добровольський? Це правда, що він весь час провадив метеорологічні спостереження?

Даючи вичерпні відповіді на кожне запитання, Амундсен дивувався, що Нансена цікавить буквально все.

— А тепер скажіть, чим я можу прислужитися вам, — почув Амундсен нарешті запитання, і серце в нього забилося дужче.

Він почав розповідати, спочатку безладно, ніби хотів одразу викласти все те, що зібралося в ньому. Потім голос його залунав упевненіше, мова ставала дедалі ощадливішою, точнішою, сповпеною стримуваної пристрасті. Він розповідав про свій задум, мимохідь позначаючи на карті маршрут запланованої експедиції та докладно обґрунтовуючи його вибір.

Нансен, приплющивши очі, уважно слухав Амундсена, не перериваючи його. Йому пригадалось, як понад десять років тому він сам прийшов до професора Норденшельда по допомогу і, сподіваючись його підтримки, хвилюючись, викладав план свого сміливого переходу через льодовики Гренландії. Але Нансена спіткало тоді прикре розчарування: від великого полярника він пішов ні з чим. Норденшельд подарував йому тільки пару своїх хутряних чобіт. Цим і обмежилась його допомога. А тим часом йому було досить сказати хоча б одне слово в пресі, щоб знищити всі перешкоди, які новачкові довелося долати самому.

Сьогодні цей ентузіаст з гарячим серцем не повинен залишитися без підтримки. Нансен, сам відважний і заповзятливий, умів належно цінувати героїзм і наполегливість. Він відзначив у думці, що Амундсен розважлива людина, усвідомлює, що успіх експедиції часом вирішують незначні, на перший погляд, дрібниці, і береться до діла як досвідчений полярник. Його треба заохотити й підбадьорити.

— План сміливий, але продуманий. Ви хочете діяти зовсім не так, як усі ваші попередники. Гадаю, що саме це і є найцінніше, — почав Нансен, виважуючи кожне слово. І засипав Амундсена запитаннями, кожне з яких сягало суті проблеми. І на кожне діставав вичерпну відповідь.

— Добре, дуже добре. Я нічого не зміг би додати. Бачу, капітане, що ви про все подумали, нічого не упустили.

— Це для мене найбільша похвала. Я брав приклад з вас, пане професоре.

Очі Амундсена сяяли. Нарешті він розмовляв з людиною, яка його розуміла, і цією людиною був герой його дитячих та юнацьких літ.

— А як з грошима? З найдошкульнішою проблемою полярників? — поставив нарешті Нансен ділове запитання.

— У мене є трохи власних, заощаджених, і, може, брати допоможуть…

— Цього не вистачить. На урядову підтримку ви не зможете розраховувати, якщо експедиція не поставить перед собою серйозної наукової мети.

— Звичайно. Я розумію це, пане професоре. Я маю намір встановити нинішнє положення магнітного полюса, визначити, куди він змістився протягом сімдесяти років, відтоді як його було відкрито, і зроблю це за допомогою більш точних приладів, ніж ті, якими користувався Джеймс Росс[17]. Для цього мені доведеться зазимувати отут, на півострові Бутія. — Палець Амундсена зупинився на чорних цятках архіпелагу Канадських островів.

— Берете з собою магнітолога?

— Так, але спершу хочу сам навчитися вести спостереження.

— Певна річ, керівник повинен розумітися на основному питанні програми своєї експедиції. Найкраще було б пройти практику в К'ю, в Англії. Там досконало обладнана обсерваторія. Я дам вам рекомендаційного листа до них. І пам'ятайте: я завжди і в усьому охоче допоможу вам.

— То, значить,